Не такий страшний чорт, як його фотожаба
Днями влаштовували дівочі посиденьки, де кожна хвалилася досягненнями минулого року. Природно, в справу відразу пішов фейсбук. «Зараз покажу, ні, тут він дуже вдалу фотографію вибрав, от, це його брат виклав, тут зрозуміліше, як все насправді». І дійсно, все зрозуміло без зайвих пояснень. Слава, слава соціальним мережам!
Часом, ліквідуючи теги зі своєї змученої трьома безсонними ночами особи, прикрашеної знятим чи то з Мальвіни, чи то з пуделя Артемона волоссям, я теж іноді подумки згадую френдів «незлим, тихим словом», щиро дивуючись, чого б це моїм приятелям мало спати на думку, що саме такою, оновленою та незвичною для багатьох, я б хотіла явити себе людству. Обертаєшся все життя, неначе місяць, обираючи гарний ракурс, стараєшся, бочком, бочком, й ось, всім привіт — твої очі за непроникними сонцезахисними окулярами немовби співчутливо підморгують колезі з залитої сонцем тераси кафе, якраз в той день, коли ти офіційно працюєш удома, або й взагалі перебуваєш на лікарняному.
Ну, це все, звісно, питання дисципліни та правильно розставлених галочок в графі конфіденційності інформації в профайлі. Кожному — по справах його. Адже багато хто сам протоптує собі стежку до школи виродків. Всі ці неземної краси діви в чарівному негліже довкола сліпучої сантехніки та рахітичні юнаки з дофотошопленими «калашами», власноруч, та більш того, з натхненням, тиражують свій високий образ у мережах. Я, мушу повинитись, що іноді переглядаю, не перестаючи дивуватися барочності фантазії: панчохи, банти, бинти, хвости, хлисти...
Але я, власне кажучи, хотіла сказати про інше, не про маленькі радощі, якими нас обдаровують соціальні мережі, а, навпаки, про великі небезпеки.
Бачилася я нещодавно зі своїм другом, який, окрім прекрасних людських якостей, іскрометного почуття гумору та сильного потягу до готування смачних і нездорових страв, має ще й примітну зовнішність. Причому його масштабний, фактурний образ постає вибухово з усіх боків. Й це робить мого друга ідеальною людиною для тих, хто прокладає стежки в натовпі будь-якої щільності (наголошую на неабияких обсягах мого друга не через власну підступність, а лише тому, що цього вимагає розвиток сюжету). Так от, повідав він мені, що почали йому телефонувати з якогось іноземного номера та наполегливо запрошувати до телефону Са-а-ашу. Ну, одного разу, ну двічі. Але на третій раз він був за кермом, рух стояв, піт стікав, мозок закипав. Одним словом, хлопець не стримався і популярно пояснив, що його звуть не Сашком. Тут в трубці теж щось зламалось, бо звідти, сильно розтягуючи голосні звуки, ніжний та водночас твердий чоловічий голос заявив, що ось з цим самим Сашком він, Михайло, 35 років, директор мережі ресторанів в Таллінні познайомився ще два роки тому на спеціалізованому сайті для геїв-товстунів та у них, вона, любов.
«Ні, ну хіба вони не подуріли?» — із зрозумілим обуренням запитував мій приятель. — «Я ж не Саша, і взагалі, я не по цих справах!». Подальше розслідування показало, що якісь умільці, використовуючи безневинні фотографії «в контакті», створили образ Саші, від імені якого і вели переписку з пристрасним естонцем, м`яко і невпинно розкручуючи того при цьому на гроші, поки нудитися йому без побачення вже не стало сил. Отут схема і вибухнула. Щоправда, спритники так і залишилися безкарними, тому що самі можете собі уявити, як Михайло (35 років, директор, 176 см, 105 кг) приходить до Талліннського департаменту поліції і скаржиться, що йому хулігани пропонували любов, а замість цього — підло на...дурили, чого вже там.
Так що будьте пильними: якщо раніше, в найгіршому випадку, вашій пожовклій фотокартці могли домалювати вуса, то тепер передові технології відкривають якісно нові простори. Двічі подумайте, перед тим як викласти гідні Мічуріна фотографії з гігантським кабачком або із літними спогадами з припискою «я — спереду, шимпанза — за мною». Ми всі під ковпаком, тож не кажіть, що вас не попереджали.
м. Київ, 21 січня 2013 року
