09.02.2013 21:01

для всіх

307

4 | 4

 © Антоніна Грицаюк

Моя сповідь

з рубрики / циклу «Про долю»

Працюючи весь вік, як віл в ярмі,

Скажу вам правду, не судилося мені,

У вищих вузах освіту здобувати,

Та я не хочу голову згинати.

Росла я у найкращому селі,

Не раз по ночах бачу його в сні.

Прийшлось з дитинства важко працювати,

До землі низько голову схиляти.

Батькам своїм я не дорікала,

Що вищої освіти я не мала.

Я вдячна їм усе життя до нині,

І рідній неньці, нашій Україні.

За щирість ту, що в серці маю,

Я кожен день благословляю.

Коли поміж селян зростала,

Ціну я крихті хліба знала.

І вчило в школі нас багато вчителів,

Хто втримався, а хто геть полетів.

Село – болото, що тут говорити,

Кожен шукав, як краще буде жити.

Англійська – так це курям сміх,

Не встигне випасти ще сніг,

Бери валізи і гайда,

Як зійде крига і вода.

Пришлють заміну, що казати,

Тут треба голову ламати,

Як розпочати той урок,

Останній вже дзвенить дзвінок.

Робітники – це мій робочий клас,

Летить, немов на крилах час.

Прийшла ще юна в колектив,

Який мене прийняв і полюбив.

Праця важка  здоров’я підриває,

Коли пишу – душа відпочиває.

За мною вірші ходять всюди,

Буває, що не розуміють люди.

Коли з роботи втомлена зайду до хати,

Все, що на серці, мушу записати.

Чого не досягла, надія – діти,

На даний час я можу лиш радіти.

Освіту мають, тому я радію,

Про кращу долю для синів я мрію.

Може від ямбів і хореїв я далека,

Та лину до людей, як та лелека.

Лину туди, де тепла хата,

На щирість і любов багата.

Лину туди, де цвіт бузка калини,

Пісні, де чути солов’їні.

Найменшу квіточку голублю в лісі, в полі,

За все я вдячна цій землі і долі.

Може не так щось написала,

Та правди тут не приховала.

м. Славута,