Допоки ти спиш
Люблю солодкі моменти самотності і тиші… Люблю ловити у цій тиші сопіння двох маленьких носиків, а самотність розділяти з чоловіком, коли він спить… Буває іноді, мені не спиться, а від його тепла і з-під трепетних обіймів не вирватися. Я заколисую свої сполохані думки теплими спогадами нашого першого літа, нашого першого слова МИ.
Пам»ятаю, як сьогодні – не спалось. Перекручувала в голові на пам`ять вивчені фрази з коротенької переписки-знайомства на Бігмірі:
01.04.07
Привіт.
Мені дуже сподобалась твоя анкета,от я і вирішив написати. Хотів би познайомитись з тобою. Мене звати Роман. Я живу і працюю юристом в м. N. Якщо тобі буде цікаво зі мною спілкуватись,то пиши. Буду радий твоїй відповіді.
04.04.07
Привітик!
Рада знайомству!
Ти ж майже мій земляк. Я в твоєму місті бувала не раз. Приємно, що тобі сподобалась моя анкета. Я ж нічого особливого там не писала, і фотки не давала. Просто хотіла знайти співрозмовників , друзів - так для цікавості. В мене навчання вимагає часто сидіти в інтернеті, але мені скучно просто щось шукати і розглядати рекламки. От я вирішила поєднати приємне з корисним, познайомитись з кимось.
Я вчуся (вірніше вже закінчую навчання) у Львові, живу, як ти вже знаєш, по сусідству від тебе. Коли придумаю щось цікавеньке, тоді знову напишу.
Чекаю на відповідь. Па-па.
З цього ж усе почалося. Далі мовчанка на місяць, у тебе – технічні проблеми на роботі, у мене – захист дипломної роботи і повернення у рідний Франківськ. Потім знову лист, уже з відвертою пропозицією зустрітися і з номером телефону. Я здивована, збентежена, заінтригована…Написала. Подзвонив. Запросив в неділю прогулятись твоїм містом. Я вагалась, бентежилась і погодилась.
Отже ж кажу – не спалося в ту ніч, перед побаченням. Та яке ж то побачення? Знайомство? Дивувалась сама собі, боялась своїх намірів. Це ж не я – я б не погодилась: «Хай перший він, навіщо то мені?» В пориві вилетіло на зауваження бабусі: « Я відчуваю, що коли не поїду, то втрачу своє щастя»
Ти ж пам’ятаєш, коханий, ту першу зустріч? Ти краще пам’ятаєш, ти був упевнений в собі, ти стояв на своїй території, а мене налякану зустрів з автобуса і повів довгими незнайомими вулицями. Ти з усмішкою спостерігав, як я сором’язливо кидаю на тебе невинні погляди, опускаю очі, ніяковію… А ти був, як завжди, відкритий і відвертий. Ти зумів за ті дві годинки дізнатись більше, ніж треба. І поцілував на прощання, у щічку..
Була тепла неділя липня, 1 липня. Неділя, яка тепер у спогадах пахне тобою, гріє бурхливими емоціями і вистукує закоханим серцем.
А тоді ми знову зустрілися в середу…. Вже у Франківську. Ти приїхав у відрядження, а я повернулась зі Львова. Пам»ятаєш? Як ти зустрів мене з автобуса ( знову)), подарував пречудові синьоокі квіти, а я пригостила піцою в честь останньої стипендії? А як ми сиділи під фонтаном на якихось документах з твого портфеля? І якось дивно так почувалися - ніби й знайомі тисячу років, але недоторкані, недоступні один одному, і тільки в перехрестях наших пальців пробігав легкий трепетний інтим.
І знову неділя, сьомий день липневої пори, сьомий день бурі в голові та почуттях – невідомість, невагомість, жага, боязнь Чого? Знову закохатися і розчаруватися? Чи довіритись почуттям?
Парк зустрів нас як завше усміхненим сонцем, оплесками зворушеного листя, і віддзеркаленням неба в плесі озер. А в глибинці ще здалеку нас прикликала бесідка, пропонувала воду з джерела. Ми їй вклонились і сховались від спеки та чужих очей. Бо нам потрібна була мить – щоб утопитись у нарешті відвертому глибокому погляді, щоб упитись устами, заплутати пальці в волоссі…щоб зупинився час бодай у цю мить. І що тебе спонукало тоді сказати, що хочеш з моїми батьками познайомитись? Звісно, я запитала навіщо тобі це. А ти , мов грім з ясного неба, впевнено і голосно промовив, що хочеш просити в них моєї руки. Було смішно і страшно, і дивно якось. Заміж? На третьому побаченні? Ти ненормальний))) Здається такою була моя відповідь, правда ж?
Чудесне було літо – закохане, гаряче, захекане у передвесільних клопотах. А осені ми подарували незабутній день. Як потім усі говоритимуть, що такі шлюби укладаються на небесах, що ми схожі мов брат з сестрою, що ми гарні і щасливі….
А хіба не так? Уже п’яту осінь ми зустрічаємо в подружжі... Ми не чуємо з люблячих уст звичних докорів про сірі будні, недоліки, незадоволення. Ми не закохані, а вже дійсно свідомо любимо. Ми виплели і виплекали свою любов, збудували її, загартували її, і працюємо далі. Ми виховуємо в собі взаємні почуття, як третє дитя, що сопе у нашій затишній спальні. Ми натхненно вкладаємо любов у все, що віддаємо один одному і що просимо взамін.
Хіба не так, коханий? Ось зараз наче знову зупинився час, маячком на небосхилі підморгує зоря, місяць лоскоче тебе, у сні усміхненого, холодним променем, а мені не хочеться забирати зіпрілу щоку з твого плеча…Я люблю тебе, чуєш? Як колись, як завжди і назАвжди…
