Друг
з рубрики / циклу «проза»
Ось нарешті вкотре прийшла весна. Прийшла не тільки за календарем, а й насправді. Щире весняне сонечко грало у відмитих снігом і хуртовинами шибках, мружилось у калюжках, що ще не встигли зникнути...
Під стріхами хати чинився справжній гвалт серед мешканців-горобців. Усі мої ледарі, хоч і не з доброї волі, але мусили теж вийти на двір і тепер кожний зайняв зручне для себе місце, гріючи боки.Хто такі ледарі, спитаєте мене? Це два кота і кішка, які тільки те й роблять, що сплять у кухні на кроваті і ледве почувши стукіт мисок або зачувши дух м`яска з каструлі, миттю опиняються біля столу!
Але чомусь на подвір`ї не так, як завжди?... Когось не має... І дійсно а деж мій хлопчик?!
-Тішка! - Тішка! Я гукаю голосно на весь двір. Але даремно... Деж подівся цей старий пройдисвіт?! Чому не мете своїм скуйовдженим хвостом по подвір`ю?! І їсти не прийшов... - А, бодай би ти скис!, - бурчу собі під носа і рушаю з двору до праці.
Ось і вечір. Я поветаюсь додому, швидко превдягнувшись у робоче, починаю поратись по господарству. Поспішаючи, допоки не стемніло пречіпаюсь через щось, ледве не рию землю носом!
- Та щож це таке?! Глянувши собі під ноги, я бачу перекинуту мною собачу миску. Поруч купка каші, приправлена бощем, розтікалась у пляму... Тривога охопила мої думки. З самого ранку і до вечора їжу ніхто не торкав! Залишивши на лаві біля хати порожні відра, йду на пошуки.За якіхось 5-10 хвилин я обходжу усі закутки, де Тішка полюбляв ховатись, але ні де його немає. Раптом десь з-за двору я чую ледве чутний зойк! Поспішаю туди, начебто з боку скирти соломи. Відкинувши два куски старого шиферу, якими обставлено солому, у маленькому кубельці лежав мій старець...
- Ось де ти! Я нахилився, щоб підняти собаку на руки, але вмить остовпів...
- Тіша?!... Але він не рухався! Тільки поклавши руку йому на живіт, я зрозумів, що він не дихає...
- Ах тиж старий пройдисвіт...чомусь тільки і мовив...
