Якби лишень знати...
Чому? Чому люди здатні причиняти настільки сильну біль близьким людям? Можливо вони виявились не настільки близькими? А можливо просто не вміють цінувати одне одного? Так хто ж заважає навчитись це робити?
Чому людина настільки переживає, що буде завтра та не зважає на сьогодні? А що, взагалі, таке завтра? Завтра – це теж саме сьогодні, але яке може і не настати… То чому ж про нього стільки задумуватись і так його планувати? Невже серце помилилось? Невже, я для нього була не настільки важливою людиною, що він так легко відмовився від тебе заради невідомого завтра? Не забажав жити сьогодні…зараз…зі мною. Невже, для нього краще вірити в те, що це не більше як черговий випадок?
В моїй пам’яті так чітко викарбувалось все його і стало таким невимовно близьким. Рідний погляд, рідна усмішка, голос, волосся, постать…В якийсь момент з легкістю уявляю як він з мною розмовляє, відчуваю його дотик, видається, що вдихаю його аромат.
Дивуюсь, як душа може витримати такі тортури… Здавалось, що в мене є вимикач, який в потрібну хвилину може припинити біль. Та виявилось, не на всіх людей він справний…На інших спрацював, а на нього ні… Ці думки…думки…вони загромаджують весь простір в моїй голові… Де він зараз? Що робить? З ким розділяє своє життя? Мимоволі уявляєш, що він зараз не сам…з іншою… І ліжко, яке було сповнене нашими розпусними насолодами, яке ще пахне мною… вже інша, наповнює своїм ароматом. А руки, які так міцно і надійно обіймали мене ще вчора, обіймають вже сьогодні її. Що уста, які так солодко цілували мене, тепер наділяють терпкістю уста іншої. Слова, що п’янили мене своїм звучанням, сповнюють змістом життя невідомої. Тіло, яке так палко притискалось і обпалювало мене своєю пристрастю, вже дарує себе іншій. І час…час, який би міг бути нашим, відданий комусь, а не мені…
І тоді, наді мною починають згущуватись хмари…хмари спогадів, які нависають все більше і більше, і в певний момент не втримуються і випадають проливним солоним дощем. Дощ смутку… Хіба таке можливо? В дитинстві я б сказала, що ні, але тепер… Невже, він прийшов в моє життя, щоб переконати мене лише в цьому, щоб зруйнувати мій дитячий світогляд, в який я досі наївно вірила і думала, що існують лише дощі радості, під якими хочеться витанцьовувати босоніж, стрибаючи по калюжам щастя, тримаючись з ним за руки… Ні! Я відмовляюсь в це вірити!! Моє серце стає на його захист і розум не в змозі переконати в іншому. Адже він – коханий…мій коханий! Починаю розуміти, що для зародження кохання час не важливий. Не важливо скільки років, днів, годин чи хвилин ти провів з людиною. Можна закохатись щойно побачивши його, тільки почувши його, лишень доторкнувшись до нього… Повірити йому і не побоятись віддати себе…всю себе…до останньої краплини. Та чому ж він, тримаючи ті краплини моєї душі не захотів залишити їх собі? Можливо, побоявся, що може по дорозі розгубити їх, а можливо, не знав, що з ними робити, а можливо, просто не розібрався в собі і в майбутньому ще пожалкує? Надія…саме надія сповнює мене зараз… Я хочу вірити в те, що він відчув їх силу…відчув, що ці краплини ладні об’єднатись в безмежний океан…океан кохання, який цілком його поглине, який наповнить новим смислом його життя і з якого вже не виникне бажання винирнути. Він прийде…він ніжно пригорне мене до себе і не відпустить вже ніколи!
Якби я могла читати його думки і знати, що я вартую в його житті…
душа, 04.03.2013
