Прощати? А варто?
Переживання душі
Знаєте, іноді все хочеться повернути, та пізно, так, так…саме пізно. Можливо пізно тільки для мене, тому що я, можливо, просто не бачу здорового сенсу в тому поверненні. Повернувши одного разу, я неодмінно наступила на ті ж самі важкі граблі, які ранять не тільки моє чоло, а й внутрішній стан душі та серця. І знову в сотий раз я, ніби повинна повернути знову те ж саме. Та сил вже немає, чоло пече від ударів, а всередині все вщент розбито, та хіба це насильство над собою, та над своїми переживаннями варте тих безглуздих повернень. Люди не цінують надані шанси, вони лиш користуються твоєю добротою, їм потрібна кров, сльози і так, знову і знову. Вони роблять вигляд, що їм безмежно шкода, що сталось саме так, а не інакше. Ті люди без почуттів, вони вважали лиш тебе звичайним лайном, яке по-весні розкидають на городі удобрюючи його, щоб знову і знову використовувати тебе восени, після збору урожаю…та жерти, зжерати тебе наскрізь, а потім чекати твого пробачення. Та лиш я і досі не можу зрозуміти головного, навіщо їм те прощення, яке вони все одно висміють. Ті безжалісні люди хочуть страждань, твоїх страждань, їм потрібна твоя зламана та переступлена гордість, а потім знову твої сльози, а потім знову прощення. Ця безглуздість вже набула форми кругообігу. І в цьому замкнутому колі, страждаю тільки я, тож настав час змінювати фігуру, нехай ця фігура стане коротким відрізком, в якому є початок, і є кінець. Нарешті, я на правильному шляху, тепер Я примушу вас вмиватись слізьми.
Україна, Буча., 27.03.13
