Поки не пізно
про землю
В моїх руках – спустошена планета…
Ти запитаєш: хто завдав біди?
Не ті, що вірші пишуть і сонети,
Що дякують у серпні за плоди…
Не ті ставки забруднюють і ріки,
Не ті ліси рубають і сади,
Що полюбили озеро навіки,
І в Бога просять соняху води…
Земля втомилась, підіймає груди…
Сумують в житі сині сокирки…
І в річці, і в душі вже стільки бруду,
Що засмітив і помисли, й думки.
Спиляли ліс, і проліски порвали,
І виловили рибу у ставку,
Фіалки й ряст за безцінь продавали, –
Тепер і не ростуть вони в переліску.
Раніш казали: травень недалеко,
Що він за лугом, Мабуть, поспіша…
А у дворі поселиться лелека, –
В господаря ж розгорнута душа…
Тепер не те! Бо душі спорожніли,
Свідомість загубилась на межі…
Спасти себе для себе не зуміли,
Тепер над нами й блискають ножі.
Нема струмка, і висохла криниця,
Що тінь ховала в плесі від верби.
Тепер лиш дно замулене лосниться,
Стежки лишились суму і журби…
Красоля зникла, не цвіте калина,
І жайвір не так голосно співа.
Не зацвітає пшінкою долина,
Й не так щипає руки кропива…
Ну досить! Все! Проснімося ізрання,
Вдихнем на повні груди, як було.
Ми ж народились з вами для кохання,
Й ці почуття ще ні, не замело.
Давайте, люди, візьмемось за руки,
В криниці знов відновим джерело,
Щоб після сліз і довгої розлуки
Нам добре на душі усім було.
Учімось жить! Навчаймося кохати,
Щоб в душах наших пахло і цвіло.
А до порогу батькової хати
Несімо радість, щедрість і тепло.
Забудьмо все: і підкупи, і болі,
І гріх важкий – нести комусь хреста…
Лікуймо швидше душі наші кволі,
Поки іще планета не пуста…
м. Ромни, 16/05/12
