САМОКАТУВАННЯ НАРЦИСА
На конкурс до 1 квітня
Якщо сам себе не похвалиш, то ніхто не похвалить у світі… За таку позицію узялися самозакохані «мовознавці», що називають один одного фахівцями.
То ж почну теревенити про фахові знання в літературі.
Чи міг би я бути Львом Толстим? За дворянським походженням ні однозначно, а от якщо копнути у генеалогічний корінь, то мені можливо бути (офіційним чи неофіційним) нащадком древніх князів, як і всім народженим українцям, (за формулою ми всі княжі діти, ще й можу нарватися, що я швед чи там фін). А от чи досягнути мені рівня освіти, яку отримав граф Лев Миколайович? Безумовно так! Рівень загальноосвітньої школи сучасності має безперечно ще більший об’єм знань рівня середини 19 століття. Знання іноземних мов взагалі тепер не хвилює – перекладач [Google] під рукою завжди. І головне, чим вирізнялися світочі Російської імперії 19 століття у порівнянні з тамтешньою «темнотою», це доступ до інформації… Повірте, що така привілея дворян тепер є загальнодоступною кожному користувачу Інтернету.
В сучасному світі Інтернет зробив не тільки мене графом Толстим, а і кожного пересічного школяра чи літературного мужа. І не тільки Толстим, а і Шевченком, Достоєвським, Косач-Квіткою…
Питання треба поставити по іншому: чи зміг би я написати «Війну і мир»? Або «Гайдамаки», «Лісову пісню»? Отут починаються теревені про фаховість.
У нашому літературному часі лише фахівці, як вони вважають, здатні цінити українську мову, досконало її знають, і мають право гратися з мовою, бо несуть собою знання… Чиї знання? Кого знання? Знання тих наукових інституцій, які видали їм документ фаховості. В Україні, як відомо, немає літературного інституту. Є філологічні факультети, факультети журналістики, де знання про мову і літературу передають професура, доктора наук, викладачі словесності, та інші не спокійні до літератури носії знань. Склавши таким світилам залік, або захистивши під їх керівництвом дисертацію перед поважною комісією із таких же небайдужих до літератури носіїв, літератор отримує фахове звання і віддається любимій справі – пише… І поки він пише, перенесімося у бібліотеку – архіваторський заклад літературних творів де зберігається всяка всячина щодо писанин.
В бібліотеках є все: від Мальчиша Кібальчиша, журналу Радянська жінка, до повних видань класиків зарубіжних і рідних, брошури про мед і бджіл, навіть Карл Маркс в ювілейній палітурці. Окремими блоками стоїть сучасність української літератури, і ходова белетристика, зачитане до поривів серіальне кохання. Бібліотека береже і краєзнавчі літературні твори, особливі накопичення історичних пошуків місцевих ентузіастів. Ну, все, одним словом.
Як тут клопітливо працюють бібліотечні працівники – систематизують, складають-перекладають не один рік. Для крупненької місцевої бібліотеки, щоб заклад міг безперебійно працювати, потрібно як мінімум три працівника. І поки бібліотека працює, повернімося до автора, який встиг написати свій перший «шедевр» - вірш про окремі почуття, що з’явилися під час навіювання місячного сяйва у період статевих стосунків, що відбулися у минулих роках на третьому курсі під назвою «Пам`ять і далі що…»
Редакції відомчих газет друкують лише дурну політику держави, а приватних – рекламні оголошення і місячним сяйвом не переймаються. Для видавництв потрібно мати цілу збірку віршів, а не один, і купу грошей на видання, бо на ринку поетичних творів ти нуль, бо навіть члени НСПУ нулі, інколи геть мінус одиниця, та члени НСПУ буває випрошують десь благодійність на покриття витрат. В таких умовах «шедевр» автора публікується лише на сторінках Інтернет ресурсів серед таких же «Пам`ять про все..», «Пам`ять і я…», «Пам`ять, а що ж ти хотіла…»
Мусиш іти працювати за фахом – хоча б у бібліотеку, якщо не знаходиться місця у редакціях, школах, училищах. Великою вдачею є залишитися у рідному інституті самим мілким співробітником… А немає удачі , то є бібліотека!
Хотів би описати процес випровадження третього бібліотекаря із бібліотеки, аби звільнилося місце для автора шляхом: через знайомих, інколи через хабарики, через перспективні підморгування симпатією до керівника і ще багато інших дорожніх карт, включаючи вступ до політичної сили, яка опікується розвитком бібліотекарської справи. Та на жаль це вже так банально, що стало загальноукраїнською конституцією (з маленької букви).
Заробітна плата бібліотекаря не висока, але час дозволяє передивитись своє місячне сяйво серед інших сучасних «шедеврів» в Інтернеті. І ось де потрібна фаховість. На фоні інших авторів, лише ти вивчив чогось у чомусь. Ти фахівець!
І я ще не згадую про те, що у наших інститутах, щоб здати залік, можна скинутися грошиками викладачу…(а таки згадав).
Десь приблизно ось така система фахівців працює і в освіті, і в медицині, і на держслужбі, у всіх галузях, але нам цікава лише літературна стежка.
Так трапилося, що Пушкіну нашептала чарівність мови няня і, щоб написати «Руслана і Людмилу», Пушкін проїхався південним краєм імперії, як тоді називали Таврією, і з’явилися: Лукомор’є, Чорномор, Голова-курган. Шевченко наслухався сліпих кобзарів, пас ягнята, катався з чумаками, ще й відмоскалив у Казахстані, Булгаков попрацював лікарем у глибинних уєздах, та кого не візьми із класиків – всі отримали літературну допомогу від землі і людей свого часу, інколи фатальну у вигляді казематів. Фантазувати не виходячи із дому могли дозволити собі лише письменники-фантасти, та і то не всі.
А ти - фахівець літератури, розклався у бібліотеці як Карл Маркс, серед творів Карла Маркса, спостерігаєш світ очима приватних телеканалів, які всю історію життя трактують необхідними для замовника картинками, згадуєш втрачене на третьому курсі кохання і маєш своє першочергове історичне покликання ОЧИСТИТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ ВІД КАТАСТРОФІЧНО ШКІДЛИВИХ ЗВОРОТІВ… Мабуть, щоб не запаскудити бодай неприємними словами своє стерильне, а в деякому плані високоморальне інтелектуально-культурне середовище обтягнуте європейським пластиком.
Тобі не цікаво, що майстер-тесля, який умів виготовляти вікна і двері, після продажу колгоспної майстерні, опустився до рівня тваринних інстинктів і заповзає у чужий двір вкрасти металічний горщик, щоб обміняти його на цигарки в пунктах прийому металу, і на білому снігу залишає слід від запаленого геморою. Зате тебе дуже безпокоїть те, що за Юлією підглядають через пожежну сигналізацію і це Юлі не зручно психологічно відчувати, або дуже є цікавим, що олігарх Березовський повісився і в Росії на одного олігарха стало менше – Україна переможе, наші не вішаються!
Ти фахівець! Ти любиш себе! Милуєшся в люстерко і читаєш перед ним свої вірші і очікуєш від колег-авторів приємностей: «Гарно і цікаво написано! Але отам, в останній строфі, русизм вискочив» ОЙ, НЕ ДОДИВИВСЯ… МАБУТЬ Я ЩЕ НЕ ДОТЯГУЮ ДО ПРОФЕСІОНАЛІВ. Профі русизми бачать наскрізь, ще тільки вірш й не писався, а всі русизми викреслились! Ти катуєш себе, що не додивися і дозволив колезі помітити той клятий русизм. Боронь Боже, ще подумає на лихо, що ти профан і не щирий український поет…
Мої теревені добігають кінця. Все що я тут написав є правдою. Але кому ця правда потрібна? Тому теслі, щоб прикрити нею геморой? Чи Пушкіну Олександру Сергійовичу, щоб створив іще одну поему «Сяйво» на українській заочно, як фахівець?
Мені здається що ця правда все ж таки потрібна. І потрібна не нащадкам, ці, захоплені інформаційними буревіями, не здадуться поки не гопнуться. Ця правда потрібна моїм предкам, щоб духи великого народу чули свою мову, звучить вона нескінченно правдою освячена, бо предки наші сказали перше «Аз» для нас, щоб ми так жили.
Удачі вам, українські автори. Милуйтеся, цілуйтеся, та свого не цурайтеся.
29.03.2013 12:25 
