Катерина

Катерина озирнулась лиш для того, аби промовити «не тривож… не варто». І так розсікається простір несподіваним вібруючим голосом. І в думках не блукай  більше. Не з’являйся нахабно зненацька. У жодному вимірі контактування. Від мисленнєвої потайної тиші, нашарованою твоїм запахом, твоїм поглядом благальним, колись можна було оглухнути. А зараз... А зараз – натренована не зважати.

Усе несказане – несказане невипадково. Там їм і місце, у затишній невідомості – ніхто не підслухає, не прочитає, не спалить, не витре обережно-необережно натиском «delete». Усе, що кажеш зараз – видається таким недоречним, запізнілим...

Думки впокорені вірніші за всіх… «я дуже хвилювався за Тебе – лише скажи, чи в Тебе все гаразд?…»

"Усе пречудово… Лише анемони ніяк не заквітнуть – забарились… Ані фіалок, – спокусливо-потайних, в невипорснутій  досі  траві не видно. Лише став менш «концентрований» запах чиїхось парфумів. Напевне, вивітрився в «багатолюдді  сотень днів… Лише прийшлося віджити тих непростих некоротких сотень-сотень днів… А  так усе пречудово…»

 Руки одразу так змерзли від дотику телефону, дощити нізвідки почало тільки на щоках...І знову ті слайди в голові вихором почали перекручуватись самовільно, контроль над якими втрачається, як тільки по ту сторону єдиного простору хтось перекладає такі ж самі слайди.

«Чудово… я мушу тільки знати, чи в Тебе все добре?!… Якщо мій голос так непокоїть Твій простір, я буду говорити мовчки до Твоєї тиші – вона ніколи мене ще не обманювала… Жодного дня не обманювала із тих сотень…»