В гостях у Марії Зарваницької
з рубрики / циклу «Слово на С»
На землі є багато прекрасних місць: як нерукотворних чудес природи, так і дітищ людського генія. Проте є місця не просто захопливо-красиві, а прямо-таки святі, й Україна в цьому плані особливо обдарована Божою ласкою. Однією з коштовностей неоціненного духовного скарбу України є Зарваниця.
Власне Зарваниця – звичайнісіньке село на Тернопільщині, а особливим його робить один з найбільших в Європі Марійських центрів, де зберігаються чудотворні ікони Зарваницької Божої Матері й Розіп’ятого Спасителя і б’є чудодійне джерело. Та навіть і це не головне. Велика благодать Божа і чудеса в житті тих, хто приходив сюди з щирою вірою й надією на допомогу, засвідчують значимість Зарваниці не лише для українців, а й для всіх людей.
***
Зупинка на трасі. Дороговказ з написом «Зарваниця». Нарешті…
Тиша – перше, що вражає. Ні, не так. Тут повно звуків: шум вітру у верховіттях дерев, дзюрчання річки, щебет пташок, віддалені голоси, сміх… Але порівняно з міською архікакофонією тут дуже тихо й затишно. Село огинають пагорби, вкриті деревами, вони ніби затуляють святиню й місцевих жителів від лиха. Простуєш дорогою вниз, зустрічні люди з цікавістю поглядають на чужинця і з розумінням переглядаються – турист, чи то пак, паломник – таких тут в період прощ тьма-тьмуща – ніде яблуку впасти; а от коли «не сезон», то поява чужинця викликає значний інтерес. «Слава Ісусу Христу!» – «Навіки Слава!» – наймилозвучніше вітання з усіх, які чув досі. І мимохіть приходить думка: чому ж у нас так не вітаються, а цідять крізь зуби оте «драсьте»?..
Парафіяльна церква – обитель чудотворних ікон Зарваницької Божої Матері й Розіп’ятого Спасителя. Обходиш храм з усіх боків, тупцяєшся не наважуючись увійти. Нарешті робиш крок уперед…
Напівтемрява… Те, що треба, для заблудлої душі. Маленький вогник лампадки над вівтарем заворожує червоногарячим світлом, приковує погляд, гіпнотизує. Ліворуч від вівтаря ллється м’яке світло – там, за кованими вратами, – вона – чудотворна ікона Зарваницької Божої Матері – справжня, давня. Богородиця вітає паломника, який здолав сотні кілометрів (а може, – декілька десятків метрів – не це головне), милостиво посилає благословення.
Праворуч від вівтаря – інша чудотворна ікона – Розіп’ятого Спасителя, коронована срібною короною, також давня. З благоговінням схиляєшся в поклоні.
Далі – дорога до самого Марійського духовного центру. Місток через маленьку, але неспокійну річку Стрипу. Надбрамна церква. Пройшов крізь браму – й ніби опинився в іншому вимірі. Залишив за мостом всі думки, переживання, все земне. Два слова крутяться в голові: краса і спокій.
Спокій на першому місці.
Тому що ти приповз сюди, приплазував на череві, нікчемний, розбитий, розчавлений. Сам розтерзав свою душу, обтяв їй крила, знівечив. Тому що у твоєму житті є тільки тотальна втома від життя, відчуття безвиході і розпачу, доведені до абсурду. Не можеш навіть захоплюватися тою красою, яку бачить око – просто констатуєш факт: як тут гарно! Відразу розумієш, чого тобі не вистачало, певний, що ти там, де повинен бути.
У церквах комплексу пусто. Нікого. Тільки ти і Господь з Богородицею, такі близькі, що їхня всюдисуща присутність не залишає сумнівів. Тиша така неймовірна, така кришталево-прозора, що чуєш, як майже непомітний вітерець, що увірвався крізь прочинені двері, перебирає пір’їнки в ангельських крилах; луною відбивається стогін твоєї душі, але чомусь вже зовсім не важко, а навпаки – хочеться рухатися, обійти кожен куточок цієї чудової місцини.
Ідеш на Хресну дорогу. Тут справді є над чим задуматись, переосмислити, здавалося б, з дитинства відому історію про останні земні дні Спасителя, по-справжньому оцінити Його подвиг, жертву заради нас. Крок за кроком, метр за метром, вище й вище проходиш свій шлях на цю малу Голгофу. Вийшовши на гору, зупиняєшся і дивишся на Зарваницю, що простяглася під твоїми ногами. З’являється відчуття, що тобі напіввідкрилась якась таємна істина, ще не знаєш, яка саме, але ти вже близько і будеш шукати, прагнути пізнати її повністю.
Висота й свобода. Хочеться підняти руки і злетіти, мов птах, і ширяти в небі, ловити вітер в руки-крила. Жодних думок. Тільки невагомість, тільки спокій огортає тебе всього серпанком...
Поволі спускаєшся і йдеш до купелі святої Анни. Роздягаєшся, хапаєш дрижаки. Але коли стаєш на першу сходинку – зашпори заходять у саме серце, пронизують його сталевими кинджалами, і потрібно зібрати всю волю в кулак, щоб зробити наступний крок, потім ще і ще…
Тричі занурюєшся. Здається, що серце розірвалося, наче дешева повітряна кулька, і легені твої більше не вхоплять повітря. Але ти не вмер. Більше того – ти живіший ніж будь-коли раніше.
Розжар метал і хлюпни крижаної води. Вода закипить, метал зашипить, і через декілька секунд піде димок. Другий раз – метал охолоне. Третій раз – метал зміцніє.
Так і купіль впливає на запалену душу. Перше занурення – душа булькотить і шкварчить, залишаючи згарище; друге занурення – благодатний дощ зрошує рани; третє занурення – з попелища пробивається молодий зелений пагін, невпевнений і кволий, проте він невпинно росте і набирається сил, тягнеться увись.
І ти справді народився заново; мов уперше, вдихаєш на повні груди свіже повітря, і відчуваєш жар у тілі, і дзвінко й заливисто смієшся від захвату, і сміх той чують ясні Небеса. Я живу!!! Живу!..
Вечір. Тільки тепер відчуваєш, як гудуть ноги, як хочеться спати. Зранку ти прокинешся цілком здоровим, свіжим, оновленим, повним сил. Виходиш на шлях, вклоняєшся святій обителі. Треба прощатися… Але розумієш, що насправді не прощаєшся, що забираєш це чудо, цю благодать з собою. І ти обов’язково не раз повернешся сюди, у прекрасну, благословенну Богом Зарваницю.
***
Наш світ − складний, шалений, безжальний, і жити, тобто виживати, в ньому іноді невимовно тяжко. Рано чи пізно настає момент, коли хочеться взяти тайм-аут, а то й зовсім зійти з дистанції, тікати, бігти світ за очі – геть від усіх, від самого себе. Звісно, неможливо просто взяти і втекти від проблем. Це було б надто просто, та й нецікаво. Просто потрібно відпочити, перевести подих і рухатись далі...
У Зарваницю варто їхати й потрібно повертатись. Тут кожен знайде втіху й розраду, зможе подумати або навпаки – не думати ні про що. Подібних місць багато по всій Україні, і кожне з них неповторне, прекрасне і благодатне. Це є доказом безмежної любові і прихильності до нас Всевишнього і Пречистої Діви Марії.
Черкаси, 25.04.2013 (23.32)