Оля Стасюк Стара хата
Отут хрести пашіють на іконах.
Отой останній – то, напевне, мій.
Щось бухкає у грудях і у скронях,
Ще й кров така, немов жене лихий.
Пливуть позолотілі сіножаті.
За вікнами розсівсь на зорях страх.
Так моторошно в тій старенькій хаті,
Яка стоїть у вербах-кожухах!
Тут вітер чути. Тут пилинку чути.
За холодом втрачається буття.
Один лише Микола тут нескутий,
Один, мабуть, з всього цього життя.
02.02.2013 01:55 Деркач Олександр => © |
 Вражаюче...реально мощно!!! |
01.02.2013 21:41 Сашко Новік |
 гарно |
01.02.2013 20:44 Тетяна Белімова => © |
 Олю!Навіть не знаю, як краще це сказати, щоб ти не образилася? Мене безкінечно дивує, звідки у юної дівчинка тара міра поетичного слова, краса художнього образу, а головне така глибина думки й розумінні життя? Усвідомлення таких істин відкривається лише із роками! І то - не всім! Ти - дивовижна! Тут хтось величав себе у далеко не юному віці "індіго"... А мені здається, що ти ось саме така - наближена до цієї загадкової сутності... |
01.02.2013 18:18 Каранда Галина => © |
 і де ти пропадала? |
01.02.2013 17:56 Світлана Рачинська |
 Дякую за маленьку подорож, аж уявила себе у тій хатині))) Дуже жива робота!!! |