Лист із майбутнього
Вітаю, дорогий мій предок!
Маю шану до тебе лише через те, що вдячна за життя. Та світ, який ви нам залишили викликає лише огиду та бажання рахувати дні до кінця. Ми живемо у страшні часи, коли світом заполонив так званий прогрес та цивілізація, де немає нічого природного, нічого того, про що говориться в казках та легендах, які дивом дійшли до наших днів.
На землі використовується одна мова – програмування. Все виконують машини, а люди живуть майже ізольовано. Ваші сучасники мали рацію, передбачаючи запрограмованість населення. Усе чітко та раціонально. Ніяких зайвих думок, ніяких зайвих слів. Та і не може у нас їх бути, мова програмування для цього не призначена, а тому і не передбачає таких функцій.
Ще рік тому я жила як і всі, однак випадково потрапила у таємний засекречений архів. З цього все і почалось. Там знаходяться останні книги, які дивним чином не були знищені. Я встигла непоміченою вийти звідти, прихопивши декілька екземплярів.
Мого прадіда вважали чаклуном, бо зберігав у себе декілька книг та умів розшифровувати ці знаки, тобто читати мовою, яка колись панувала на нашій землі.
Моя родина остання, яка збереглась у тій формі, яку знаєте ви. Всі решта народжені штучно, мають вбудований інтелект та закладені функції для життя. Можливо, я остання, хто володіє природною мовою та народжена природним шляхом. Остання, хто має ДУШУ.
Саме тому відчуваю, що можу щось змінити. Це і є моє призначення. Зв’язок з минулим заради майбутнього. Я остання, хто знає рідну мову, хто може прокласти місток у часі.
Витративши роки на побудову машини часу, не тієї, яку ви описували, а лише примітивної її копії, щоб передати цей лист та вплинути на хід історії. Це останній шанс щось змінити.
Мене вважають дивачкою та мрійницею, що є гіршим за божевілля, обгородили будинок та приставили охорону, вважають, що я становлю неймовірну загрозу і, навіть, у лікарні для психічно хворих відмовились мене утримувати. От так і живу відірвано від світу, харчами забезпечують шляхом безконтактного постачання. Та я і щаслива. Дивитись на цей світ, усвідомлюючи, що нічого не можу змінити, нестерпно.
Читаю книги і не розумію, як міг світ до такого докотитися? Геніальні думки! Геніальні ідеї! Усе, що потрібно, для створення ідеального світу в них є. Що ж могло такого статися? Чому ці ідеї не були втілені в життя? Ви є геніями і бовдурами водночас. Ви маєте ідеї, та не можете їх втілити в життя. У вас ще є душа, та вона атрофується, коли стає зайвою. Ви говорите про те, що байдужість вбиває, і маєте рацію. Люди гинуть, а ніхто навіть не звертає на них увагу. Знищується місто – а вам байдуже. А це зв’язок між поколіннями. Ми не помираємо, а просто переходимо в інший вимір. Саме у тих будівлях живуть душі, які захищають, які є вашими предками. І ви б ще довго з нами жили, якби не показали приклад наступним поколінням, як цей зв’язок переривати, просто знищивши те, що створили до вас. А ви цим і вбили своїх предків та себе. Наші технології дозволяють це бачити, але бачити, нажаль, уже немає чого. Знищили майже все. Останнє, що не дає перервати ще зв’язок – це моя родина. Ми зберегли мову та родинні звичаї. Надіюсь, цей тонкий зв’язок і стане порятунком. Лиш почули б ви мене, мій крик, крик останньої душі на цьому світі.
Не мовчіть! Прошу! Тільки не мовчіть! Німий народ – це не народ, це раби! Це запрограмовані роботи! Лиш пам’ять та мова можуть нас врятувати! Збережіть родину! Збережіть народ! Апокаліпсис, якого ви так боїтеся, уже почався! Він розпочався з вас, а існуємо в ньому ми! У результаті вашого бездіяння та вашого мовчання!
Ви ще все можете змінити! Лиш не мовчіть! Благаю!
Р.О.
23 лютого 2560
Київ,
