Камінь
Салатян Олені Петрівні (до дискусії щодо ролі ОУН-УПА)
Ношу я камінь на душі,
І давить, тягне він в безодню,
До світла краю, до межі,
По струнах серця б’є тривожно…
І меркне сонце у очах:
Я не хотів, це ж ненароком,
Не Вас як цінність я бажав
Відкинуть нерозважним кроком…
Вирують в світі цім думки,
Вони – цунамі в життя морі,
Й те, що лишили нам батьки –
Страшні замети в дикім полі.
Там кожен йшов своїм шляхом
І вперто вірив в ідеали,
І праведністю і гріхом
Долав жорстокості навали.
І билися на кров, на смерть:
Не б’ються так і дикі звірі -
Це їхній шлях, їх круговерть, -
Так добиватись мрії й цілі.
І як мені, кого судить,
Як рідні є у кожнім стані,
Я - їх породження, їх нить:
Якому оку бути в твані?..
Ношу я камінь на душі,
Вона ж кричить, волає в простір:
"Одне сказати я хотів:
Святі усіх полеглих кості"…
