Я завжди дивлюся на тебе...
з рубрики / циклу «Слово на С»
– Алло! Сергію Олексійовичу, це ви?!
– Хм… Зранку був…
– Мама… мама померла!
– ……
– Сергію…
– Вже їду.
…Ти дивишся на мене, коли думаєш, що я не бачу цього. Я дивлюся на тебе, коли ти не бачиш… і коли бачиш, – теж. Навіть коли здається, що увага моя зосереджена на чомусь іншому, мій зовнішній і внутрішній зір спрямований на тебе. Я бачу тебе завжди, невсипно спостерігаю…
Ми граємо в словесний пінг-понг. Стриб-скок, стриб-скок – слово за словом, подача за подачею. Ага! Піймався! Ха-ха-ха! Я знову виграла.
Гарячий блиск у твоїх очах, азарт, бажання перемоги – і знову стриб-скок, стриб-скок… Стоп! Коли це гра перетворилася в дуель? Коли ти встиг замінити м’ячик на свинцеві кулі. Агов! Ми так не домовлялися. Р-р-раз – я пропускаю удар, р-р-раз – куля, друга, третя – в серце, мозок, душу… Перехопило подих, сльози заслали очі, бракує слів… Я програла. Ти смієшся. Гру закінчено.
День, другий наодинці картаю себе за легковажність, заліковую рани мовчанням і обіцяю собі надалі тримати дистанцію.
Ти питаєш, чи я не ображаюся.
Ні. Не можу. Якби навіть хотіла, якби навіть мав забити мене на місці, все одно назвала б винною себе. Чому?
Тому що я не можу залишатися з тобою віч-на-віч. Мені стає тісною планета.
Тому що мені важко говорити з тобою про серйозні речі, а про особисте тим паче. Голос зривається, руки тремтять, і світ смислів стає розмитим, і важко вимовити те, що справді хочу сказати.
Тому що твої радості – моя втіха, твої тривоги – мої безсонні ночі, твій біль, прикритий маскою безтурботності, – мої відкриті рани.
Тому що навіть якщо в театрі життя нам не знайдеться місць поруч, я сяду в проході – біля твоїх ніг.
Тому що ніколи тебе не забуду.
Тому що я дивлюся на тебе завжди…
– Вона не мучилась… Прокинулася вдосвіта, обійшла обійстя, кожне дерево, кожну худобину приголубила… Вмилась сонцем і росою, поцілувала внуків… Готували з нею сніданок, коли вона раптом повернулась – і лице її осяяла така радість, якої я ніколи не бачила в людей. «Йди до мене… Ні! Я, я вже лечу!..» – комусь сказала, стиснула мою руку й сповзла по стіні… Завжди повторювала мені, що людина за життя повинна просити три речі в Бога: щастя ближньому, міцної родини і тихої кончини.
– Де вона?
– Ходімо, проведу.
Мій милий… друже. Не хотіла, щоб доля повела нас різними шляхами. Хоча й так кожен з нас топче свою стежку. Різні сім’ї, різні життя. Але мені важливо бути присутньою у твоєму житті, бути потрібною… Коли ти хворів, я не знаходила собі місця, як поранений звір. Чоловікові, який непокоївся через мене, я тоді сказала, що якщо з тобою щось станеться, то я не помру, але серце моє битиметься через раз… Він мовчки притис мене до себе, і я була вдячна йому за розуміння.
Хіба можна жити нарозрив? Жертвувати, віддавати себе без останку… Я так жила. Заради сім’ї, заради друзів. І не бажала собі іншої долі.
Ти не знав… Але тепер, цілуючи вперше і востаннє моє чоло, прикладаючись до рук, побачиш у танку вишневого квіту, почуєш у голосі вітру, прочитаєш на зімкнутих устах правду, чисту, як сльоза з очей кольору грозового неба… Знай, що кожен промінь сонця – це моя усмішка, щебет солов’я – мій сміх, а синє небо – то мої очі. Я завжди дивлюся на тебе…
Шпола, 26.05.2013
