Флеш-картинки
Побачити Париж та померти.
Помирати в Костеві плани зовсім не входило, а от відрядження на атлантичне узбережжя Франції з вихідними в Парижі було попереду. Перспектива блукати одному незнайомим містом його не надто надихала, начебто мала б бути оглядова екскурсія, та один день він точно буде у вільному плаванні. Що ж, до Лувру треба піти — хоч поглянути на цих Джоконду та Венеру Мілоську (данина художці), Єлисейські Поля (дружина каже, там є якийсь найголовніший магазин парфумерії), залізти на Тріумфальну Арку (привіт Ремаркові), та й жаб скуштувати. Програма-мінімум. Треба ще зателефонувати колишній одногрупниці, яка мешкає в Парижі. Універ вони шість років тому закінчили, отож, всі ці шість років Ліда десь там й тиняється. Смішна. Цікаво буде її побачити.
Костеві партнери покатали його та розважили краще, ніж він очікував. Готель знаходився на околиці міста, та, як він зрозумів, біля бізнесового центру, який якраз винесено за межу Парижа. Пообідали в якомусь типовому ресторанчику — ше Клеман — все в чавунцях, казанках та інших сковорідках, оця їхня французька розпуста з трьох страв. Потім оглядова екскурсія основними віхами: Єлисейські Поля (бачив у віконце магазин дружининої мрії), площа Згоди з обеліском, Вандомська колона, Опера. Зайшли до представництва приймаючої сторони, проїхали повз універмаги Лафайєт, Мулен Руж, Сакре Кер, площу Республіки, Бастилію, мерію Парижа, Собор Паризької Богоматері, Пантеон, Люксембурзький палац, музей Дорсей, Лувр, будинок Інвалідів, Ейфелеву Вежу... Кількість пам`яток на квадратний метр приголомшувала. Треба буде якось приїхати з дружиною. Тільки так, щоб не на вихідні. Бо ж виснажить.
Вечоріло. Від Вежі спустилися до Сени, де на них чекав кораблик з коктейлем. Оце було справді чудово: золотавий Париж у передзахідних фарбах, відблиски ліхтарів в неначе вбраній до вечері красуні-річці, бульбашки шампанського поволі піднімаються та лускають маленькими феєрверками в мозку і вже абсолютно не важливо, який саме король сказав щось на якому мосту, — ти сам король на цьому святі і, цілком можливо, це свято дійсно завжди з тобою. Так, мабуть, з дружиною треба приїхати.
Ну і, щоб остаточно замилити очі — вечеря з виставою в Лідо. За легендою, хореограф там — сестра Костевого однокласника, й тому, на якомусь етапі йому навіть кортіло пробратися за лаштунки та недбало зронити прізвище Борновскі, та якби він був там не з директором департаменту продажів його основних постачальників, а з кимось своїм, то, звісно, було б замовлено ще одну пляшку коньяку, й за куліси б пішли і навіть канкан станцювали… Та щось там “oblige”, й тому обговорили фінал чемпіонату з футболу, відпустили пару реплік з приводу дівчаток-танцівниць, передали привіти дружинам та по всьому розкланялися. Проте, може вона в Крейзі Хорз? Не суттєво. Готель, готель, готель.
Таксі підвезло під готель. Пінгвіноподібний швейцар відразу підхопив Костя, здав на руки портьє, і, через секунду, він вже входив у свій номер. Краєм ока він бачив ірландського забарвлення бар, та й у холі готелю чувся звук саксофона, але шампанське впереміш з архітектурними надмірностями підійшло до ватерлінії, й хотілося тільки під ковдру.
Прокинувся Кость по будильнику — об одинадцятій він домовився зустрітися з Лідою. За щасливим збігом обставин вона жила десь неподалік і, щоб він не блукав, пообіцяла підійти до готелю та бути його ідеальним гідом цілісінький день. Кость знову оцінив вдале розташування готелю — до Тріумфальної арки вони дійшли пішки хвилин за десять. Мішма з розпитуваннями та розповідями про себе Ліда витягала руку, вказуючи на якийсь шпиль, купол або колону. Він слідкував поглядом за променями вулиць, що розходяться навколо Арки, і вчорашня монументальна каша починала набувати чіткіших обрисів. Лідка, звісно, зовсім француженка, хоча ніби ображається, коли їй це кажеш. Шість років — не жарти. Працює в моді. Й це — після політології. Зв`язки з громадськістю, хто б міг подумати.
— Слухай, можеш зі мною зайти в цей ваш місцевий храм косметики? Сефора, так?
— Так, звісно, він тут поруч якраз.
— Бо у мене список від дружини. А потім — до Лувру, так?
— А ти готовий до тридцяти восьми кілометрів культури?
— Та я б, чесно, до Венери та Лізи, якщо мона... Погода гарна, краще ми з тобою так погуляємо, якщо кажеш, що вільна весь день.
— Гаразд, турист, подивимося який з тебе ходак. Список у тебе довгий?
— Та ні, вже майже всі галочки поставлені. Ось, косметичне замовлення виконаю, перед Джокондою постану, і все.
— Я саме про замовлення — воно велике? Сефора до опівночі працює, можна й потім встигнути.
— О, а мені казали у вас комунізм! Взагалі, якщо по дорозі, то давай відразу зайдемо, бо це буде на мене тиснути.
— Ну що ж, ти сам собі господар. Спускаємося?
Ліда впевнено розтинала натовп роззяв, іноді хитаючи головою на магазини Картьє та Луї Віттона, чи кондитерську Ладюре. Треба сказати, що вчора проти ночі, у світлі вечірніх ліхтарів, все було набагато красивішим. Золотаве паризьке повітря. Нічні гуляки. Днем чарівність Єлисейських Полів губилася в натовпі.
— О, а це я знаю — Лідо. Мене сюди водили.
— Класична програма.
— Не схвалюєш?
— Та чого. Якісне шоу. Просто я не прихильниця.
— І Єлисейських Полів теж не любителька?
— Є трішки. Стій-но, прийшли. Ось твоя Сефора.
Переступивши поріг магазину, Кость зрадів, що він тут не один, але і не з дружиною — Ліда вправно і швидко знайшла потрібні марки, вибрала необхідне і, в рекордні терміни, вони вже стояли біля каси.
— Спасибі тобі величезне!
— Та нема за що. Всіх справ!
— Та не кажи. Без тебе я блукав би тут навмання бозна скільки. Заблукав би, віддався продавцям і, мабуть, або покірно скупив би все, що мені порадили, чи психанув і пішов з порожніми руками!
— Добре. Приймаю подяки. Лувр?
— Якщо ти і там так орієнтуєшся — я за тобою!
Єлисейські поля стали дійсно схожими на поля — бульвар перейшов в алею, людей стало менше. Вони пройшли повз ринок філателістів, повз якісь уподобані кішками павільйони, й ось вже знайомий обеліск на площі Згоди. Піжон все ж таки цей Наполеон — притягти отакенну махину з Єгипту. У саду Тюїльрі хотілося залишитися якомога довше. Сісти біля фонтану та спостерігати за нахабними товстими качками, за дітьми, які пускають по воді кораблики, за дівчатами, які засмагають, чи за морозивником, який зазиває перехожих.
— Може, морозива? Це ж кафе, там, в затінку?
— А ти, власне, не хочеш?
— Не дуже. Взагалі, тільки не смійся, до мого списку “must” ще входять жаби. Може, вже після Лувру?
— Просто вже час їсти. Май на увазі, що навіть експрес-методом менше, ніж годину ми в музеї не пробудемо, а потім нас вже в жодному пристойному ресторані не годуватимуть.
— О так, тут же все за розкладом! Що ж робити?
— Жаби, кажеш. Здається, я знаю одну місцинку.
Вони перейшли на лівий берег, Ліда знову задріботіла іменами й назвами: Академія, Вольтер, витончені мистецтва, Делакруа, Прокоп, Одеон... Нарешті вони сіли на одній з цих класичних терас, квінтесенції живопису двадцятого століття, і Ліда почала перекладати йому карту-меню.
— Тобі пощастило. Лапки є!
— Дуже добре! Лідко, а я ще досі цієї фуа-гри не куштував!
— Фуа-гра теж є! Є салат з качиною вирізкою, медальйонами фуа-гра і сиром канталь, а є просто — на тості з інжировим варенням. Ти як?
— М-м-м. А як я?
— Ну, ти дуже голодний чи так собі?
— Скоріше — так собі. Лідо, я тобі довіряю повністю. Так, вина, вина давай замовимо.
Принесли запітнілі келихи золотого густого сотерну. З Лідчиними поясненнями про те, де і коли його збирають, як обробляють і з чим п`ють та докладним інструктажем з поїдання фуа-гра час пролетів зовсім непомітно. Пакет з Сефори приємно торкався ноги, а Джоконда висіла собі на іншому березі річки і явно нікуди не поспішала. Жаби, як і прогнозувалось, виявилися схожі на куряче м`ясо, тільки ніжніше. Ліда підібрала до них якесь дуже спеціальне вино. Звісно, якби Кость замовляв оце самостійно, напевно, все було б інакше. Та Лідчина впевненість у однозначності вибору, її таємна змова з офіціантом, ритуальність жестів, все це надавало моменту якийсь особливий смак. Може, в цьому — секрет соусів? Наперсток кави з кубиком гіркого шоколаду, щоб стрепенутися від навіяної обідом дрімоти, й вони знову йдуть у бік Сени.
У Луврі Ліда взяла план, де детально, зі зрозумілими картинками, розписано, де кого чи що шукати. Втім, до Мони Лізи й так стрілки скрізь. Кажуть, середній відвідувач проводить у Луврі близько двох годин і зупиняється біля кожного експоната не більше двох секунд. Такий ось арт-конвеєр. Поглянувши на карту, Кость зрозумів, що хоче і Вермеєра побачити, і Гойю і ... але за вікном весь Париж і погода така прекрасна. Ліда, як бувала в бувальцях, аргументувала, що в кожному разі свіжість сприйняття притупляється дуже швидко, тож краще менше та краще. Сторгувалися на відвідуванні «вавілонського» залу та всіх італійців, що на шляху до Мони Лізи. Так. Мона Ліза. Найбільш «розкручений» портрет у світі. Бачив сотні репродукцій і тисячі фантазій на тему: Джоконда з вусами, Джоконда курить збоку, Джоконда показує язик. І ось вона. Мабуть, треба сісти та сидіти тут до кінця дня, аж поки не виженуть. Чи просто подумати про це завтра? До Венери! Щойно Кость почав ввіходити у раж, та Ліда за рукав відтягнула його від прекрасного на світ божий.
Потім вона повела його в сад Пале-Рояль, в галереї вулиць навколо, в магазинчики філателістів, до місця, де раніше знаходився паризький ринок, до схожого на дитячий майданчик центру Помпіду. Вони заглибилися в середньовічні вулички Маре, де за кожним рогом було вбито по герцогу, а деінде – й цілий десяток. Заглядаючи у вітрини кошерних бакалійних крамниць, Кость було зупинився біля лавки з чоловічими сорочками, але липка люб`язність продавця та оцінювальні погляди відвідувачів його насторожили.
— Так, це квартал геїв, — підтвердила Ліза.
Заглядаючи у вітрини та внутрішні дворики, вони дійшли до площі Вогезів — з-під арочних склепінь лунала арія Тореадора, галявини навколо фонтану були вистелені втомленими фланерами, кучеряві діти грали в якісь ігри зі скляними кульками в затінку алей, й на все це поблажливо поглядав Людовик XIII-й, сидячи верхи на своєму коні. А ще колись тут провідував друзів найулюбленіший імператор франків Генріх IV-й. Ліда з Костем теж прилягли на газоні, знайшовши клапоть трави між дівчатами в бікіні, які ловлять останні промені сонця і погляди перехожих, та зграйкою єврейських тінейджерів. З переліку видатних мешканців «Вогезького квадрата» розмова сповзла на ціни нерухомості, часи та звичаї. Все ж дивно, що в цьому місті, де всім заправляє інститут найменувань за походженням, та найреволюційніші ідеї народжуються відповідно до якогось суворого плану світобудови і хорошого тону, нема навіть натяку на провінційність.
З настанням надвечір`я бежевий піщаник заграв золотом в передзахідному світлі, на травичці ставало прохолодно.
— На острів? — запитала Ліда, й Кость, хоч і поняття не мав, що це означає, з готовністю кивнув. Дівчина провела його через затишний дворик бібліотеки Сюллі, антикварні лавки села святого Павла і вивела до річки. Сену правильніше за все відкривати для себе саме ввечері, коли закута в камінь вода відбиває всю палітру заходу і переливається як шовкове шиття, як прикраса на мантії міста. Сіте - звідси пішла земля французька... Поки Кость розмірковував, чи вистачить у нього сили забратися на вежу собору Паризької Богоматері, Ліда завела його в якусь крамницю, де східного типу продавець з розуміючою усмішкою зважив півкіло винограду, дістав їм з холодильника пляшку білого вина, відкоркувавши її та знову закоркувавши, поклав в пакет, додавши до всього пару стаканчиків.
— Ти чого? Може, в ресторан який?
— Ні вже, будемо пити як в старі добрі — на дитячому майданчику!
І Ліда потягла здивованого Костя до сирної крамниці, де довго й прискіпливо придивлялася-принюхувалася та вийшла задоволена, з кількома малоподібними на їстівні екземплярами знаменитого французького савуар фер. З усіма цими пакунками вони перетнули ще один міст. В тому, що на дзвіницю він не полізе, Кость вже не сумнівався.
— Бачиш, там далі Консьєржері — перший палац французьких королів і свята капела ...
— Еге ж.
— Але ми туди не підемо. Ти задоволений?
— Дуже!
— А там, на іншому березі, фонтан святого Михайла.
— Туди ми теж не підемо?
— Не підемо. Здорово, правда?
— Просто чудово.
— А це площа Дофіна, одна з... Втім, яка різниця, ми майже прийшли.
Вони порівнялися з тим самим найулюбленішим, а тепер ще й найзеленішим королем і спустилися ще нижче на набережну, до скверу біля самої води. Там Ліда зняла з шиї шарф, розстелила його на бруківці під вербою, на самому носі острова і, через хвилину, вони вже тримали в руках по стаканчику з вином і щасливо мружилися на захід сонця. Поруч пікнікувала якась компанія з порцеляною і кришталем — з чарівного кошика діставали запітнілі пляшки шампанського, підходили дівчата, обнявши салатниці та загорнуті у фольгу тарелі, що точно приховували пироги... З іншого боку, де двоє хлопців курили, бовтаючи ногами, пахло марихуаною. Один з них дістав губну гармошку, а інший заспівав. Хорошим густим голосом.
— Слухай-но, Лідко, а може, танцюватимемо?
— А в воду не впадемо?
— Чого б це, достатньо місця.
Повз пропливав, виблискуючи спалахами фотоапаратів, ущент заповнений китайськими туристами прогулянковий катер.
Заздрять, либонь: у них три дні, Лувр, Ейфелева вежа, Версаль, Мулен Руж, а тут — життя.
м. Київ, 18 червня 2013 р.
