В мілководних хвилях моря
Диковинний коник жив,
Схуд він в водоростях з горя,
Бо за сушею тужив.
Вперті думи, ніби хвилі,
Пропливали в голові:
– Кінь я! Тож на лук привіллі
Маю пастися в траві!
Мушлю відшукав простору,
Ще й приплив був, як на зло,
Тож переселенця скоро
Аж на берег занесло.
Визирнув із сховку свого,
Плавниками помахав,
Вздрівши краба мандрівного,
Що повз мушлю пробігав:
– Друже, передай медузі
І морському їжаку,
Що я зранку тут в окрузі
Буду пастись на лужку.
Зараз же зморила втома,
Ванну ще прийму разок,
Бо не так тут, як удома –
Враз вода стече в пісок.
Чи знайшов би коник пашу
Нам узнати не дано,
Бо відпливом мушлю нашу
Повернуло знов на дно.
Краб, їжак і три сардини
Слухали мандрівника,
В коника ж жахіть картини
Все злітали з язика.
В нотки радісного тону
Сум вплітався жартома:
– В них же там нема планктону!!!
І води також нема!!!
