До мене вчора вітер прилетів,
Грайливий вітер бабиного літа,
Й сказав: «Я вже давно тебе любив!
Дозволь мені й тепер тебе любити!»
Волоссям грався, руки цілував
І хризантеми квітку в руки кинув.
Та я стомилась від твоїх забав:
Сьогодні прилетів — назавтра кинув.
Моя любов прогіркла від жалю,
Від ревнощів, розпуки і печалі.
Чому ж я досі ще тебе люблю?
Чому? Чому? Чому? Сама не знаю…
Кохання нашого пройшли часи,
Минуло все: і радощі, і сльози.
І замість літа, осені й весни
Прийшли зимові лютії морози.
Лети ж, мій вітре, у далекий світ.
Я тебе завжди буду пам’ятати,
Бо і таку от, повну болю й бід,
Любов усе ж не треба забувати.
І розум в серця більше не спита
За що тебе колись я полюбила…
І хризантеми квітка золота,
Зів’явши, вмить додолу полетіла…
