КОЛИ НА ВЕРБІ ВИШНІ ВИРОСТУТЬ…

Дід Вадим сидів у кріслі й не поспішаючи перегортав у пам’яті сторінки свого життя. Багато побачив він за свої понад 80 років: колгоспне будівництво, два голодомори, руйнування храмів, репресії, воєнне лихоліття… Про всі ці події дід Вадим часто розповідав зісльозами на очах і тремтінням у голосі. А сьогодні його настрій був піднесений, наобличчі грала усмішка. “Знаєш, — сказав він мені, — ми теж колись були молодими. Згадалася сьогодні одна історія. Пам’ятаєш, я розповідав, як заробітчани з Соснівки знімали хрести з церкви — ніхто з наших людей не схотів цього робити. Потім, з 1936 року, в церковній будівлі діяв клуб. Там щовечора з 21:30 до півночі крутили кіно. Школярі тоді навчалися в дві зміни, старшокласники закінчували навчання о дев’ятій вечора і всі гуртом ішли на кіносеанс. Це ніби зараз у вас дискотека. Мій однокласник Пилип був закоханий у Ганнусю з паралельного класу (тоді в нашій сільській школі було по два, а то й по три паралельні класи, не те що зараз — обмаль дітей).

Вона жила на хуторі Перекопі, а це добрих два кілометри від центру Грузької. І щоночі хлопець після кіносеансу проводив її додому, а потім вертався до своєї хати через півсела. Добре, що в школу ходили на другу зміну… Пилип був мовчазний, і Ганнусі боявся зізнатися про свої почуття. Вже вся школа говорила — три місяці водить дівчину! Вона ж ніби не помічала розмов, на перервах жартувала з іншими хлопчаками і лише дратувала Пилипа. А ввечері він мовчки, мов тінь, проводжав її на хутір…Зрештою, хлопець набрався мужності й теплої літньої ночі, після чергового фільму, в присутності однокласників несподівано промовив до дівчини: “Я кохаю тебе. Будеш зі мною зустрічатися?” Ганнуся голосно засміялася: “Буду, Пилипе, коли на вербі біля мого двору вишні виростуть. І не треба мене сьогодні проводжати. Добраніч!” Ніби гострий ніж, вдарили її слова в серце юнака, земля задрижала під ногами, а Ганнуся швиденько пішла додому. Вже через кілька хвилин лише соловейко порушував тишу літньої ночі…

* * *

Баба Одарка прокинулася вдосвіта, видоїла корову і вигнала її на пасовище. Щось здивувало їїнадворі, тільки вона не зрозуміла, що саме. “Може, встала не з тої ноги”, — подумалось. Баба зайшла на кухню, взяла торбинку і попрямувала в садок нарвати вишень на кисіль. Її молоденька, ще вчора ввечері рясна вишня стояла посеред саду цілком гола, майже без листя. Серце тьохнуло в грудях, торбинка впала на землю, і баба Одарка, галасуючи, побігла на вулицю. “Люди добрі, що жце робиться?! Вже вишні з дерев у селі крадуть!” Люди, почувши галас, повиходили надвір. Аж раптом баба замовкла і стала посеред хутора, мов укопана. Стара, похилена аж до землі верба на Перекопі була рясно всіяна стиглими вишнями… Про цю подію ще довго говорило все село. “А Пилип із Ганнусею побралися?” — спитав я. “Ні,— відповів дід Вадим, — вона не оцінила його вчинку. Дівчат довго водити просто так не можна, бо поки вишні на вербі достигнуть, їхня любов зів’яне”.