Звір
з рубрики / циклу «Перші болючі почуття»
Тихенько стигли вишні на межі,
І щось важливе рвалося в душі.
Бурлило сонце, бігло крізь кордони,
І стукало, як при їзді вагони.
В мені жило незнане щось й безлике.
І, поки блукала десь в траві,
Воно зробилось дивним звіром диким,
Із іклами великими в крові.
То хто ж мене врятує від напасті?
Далеко були принци. То ж-бо я
Сказала сміло: «Стій! Ти ж ніби… щастя?
Ти ж тихе зазвичай, немов ягня.
Чого гарчиш? Чого мене лякаєш?
Я ж лиш дмухну – то миттю рознесе!»
Сказало щастя: «Ти мене не знаєш.
Я ще для тебе поки що нове.»
Я розсердилась: «Слухай ти, безликий!
Іди від мене, не сміши людей.»
Всміхнулось: «Дзуськи! Я тепер – навіки.
Уже мене не вирвеш із грудей.»
Він був правий. Відтоді – все нове.
В мені, як не крути, таки живе
Із іклами, що завжди прагнуть крові,
Безликий звір щасливої любові.