240 за Фаренгейтом
Найперше, що впадало у вічі – це неправдоподібність. Правильніше сказати – нереальність того, що я побачив.
Це був білий день … року Божого. Якось особливо світило сонце з неба, пропалюючи ультрафіолетом діри в атмосфері та шкірі. Озвірілий від спеки фонтан розбризкував обабіч себе дрібні бризки, як і належить фонтанові..
І все.
Все.
Я стояв сам посеред площі, а наді мною нависала густа й липка товща водяних випарів у вигляді недосмаженого повітря, такого собі напівсирого біфштекса з кров’ю.
Надворі, мабуть, 240º за Фаренгейтом, бо я бачив, як плавився і витікав темно-сірими потічками з-поміж цегол будинків цементно-пісковий розчин, що, зазвичай, і тримає, і скріплює оці безрозмірні конструкції, які ми звикли називати будинками. Ось уже таке цегельно-бетонно-скляне творіння похилилось на декілька градусів вліво. Йому назустріч, наче коханець до коханки для поцілунку, потягла свій корпус інша будівля. Задля синхронної гармонії, мабуть, так вчинили й інші конструкції. Окрім ратуші, яка нахилила гострий шпиль в мій бік, намагаючись ним мене проштрикнути. Ніби в повітрі мало липкої вологи. Так ще бракує гарячої крови на бруківці, яка і так скоро закипить у жилах, а, доторкнувшись до розпеченої землі, неодмінно б зварилась, звурдилась, як білок в оцті. Хоч, відчуваю, і так ще недовго лишилось.
Але чому я сам? Де всі? Я, наче той чувачок із «Чародіїв», що блукав пустими коридорами і волав: «Люди!!!»
А відізвався лише один пес. Білий. Волохате чудовисько з червоними очиськами, колоноподібними лапами, роззявленою пащекою і зубами в три ряди, наче в акули. З рогоподібними кігтями та настовбурченим хвостом. І от оте Мефістофельське створіння, висолопивши чорного спухлого від спеки та голоду язика, мчало просто до мене.
Напевно отак виглядає смерть.
І я побіг. Перебирав щосили ногами, допомагав руками, падав, дер лікті та пальці об бруківку. З мене злилось дванадцять потів, безжалісно виїдаючи очні яблука. Продирався крізь вологу товщу, шматував її, вгризався зубами і викушував цілі шматки, спльовуючи на землю суміш слини і крові з пошкоджених слизових ротової порожнини. Я залишав позад себе тунель в людський зріст на ширину розмаху рук. Метр за метром.
Та чомусь, як в поганому сні, не просунувся ні на мікрон. А моя біла волохата червоноока смерть невідступно наближалась.
Зрозумів – мені не втекти. Тоді я покинув спроби скалічити повітря. Як і личить чоловікові, в якого в родоводі одні безстрашні вояки, повернувся обличчям до небезпеки. Якщо ж не судилось врятуватись, то хоч помру в спробі зламати ворогові хребта.
Я завмер в очікуванні потужного удару від стрибка велетенського м’язистого тіла. І вже на рівні підсвідомості відчував, як тріскає шкіра на шиї під натиском гострих кликів. Як густа червона кров витікає з сонної артерії та змішується з піною зі скаженої пащі.
Я навіть заплющив очі і увімкнув зворотній відлік.
«До зіткнення залишилось дві, одна, півхвилини, п`ятнадцять секунд, три, одна… Час вичерпано. The end. »
Але нічого не сталось.
Та я не квапився розплющувати повіки. А, може, моя смерть, неначе гоголівський Вій, перед тим, як проковтнути, бажає подивитись мені в очі? Щоб я здурів остаточно і більше не пам’ятав себе.
Тоді я забуду, що таке біль і, таким чином, муки стануть не такими вже й страшними?
Будь що буде. Подивлюсь бодай одним оком.
Зробити це виявилось не так вже й легко. Повіки набрякли, поважчали, немов залиті клеєм.
Щось пішло не так. Псяча морда, яку очікував побачити перед собою, кудись поділась. Щезла.
Я уважно огледів площу міста, вихоплюючи з навколишнього простору найменші дрібниці.
Шерстобіла маса лежала біля фонтану і, швидше за все, уже й не дихала.
Тепер мені вже не було так лячно. Вирячені очі втратили червоний відблиск і погасли. На мить я уявив, що це людина, взяв лапу до рук для перевірки пульсу. Господи! Скільки ж має важити ця купа м’яса, якщо кінцівку я ледве підняв?
І тут щось боляче обпекло. На руках, спині з’явились червоні цятки опіків, які моментально перетворювались на пухирці.
«Бризки!» - промайнуло в голові. Вода у фонтані поволі закипала.
«Бідолашний пес. У нього, мабуть, всі нутрощі зварені», - мій останній вибух неконтрольованої жалості до братів наших менших перервало шалене тріщання десь ізбоку. Це в ратуші відпадала голова, а шпиль гостроверхого ковпака, проколовши наскрізь чорний граніт фонтану, наче шило пачку масла, мало не насадив на себе і моє нужденне тіло.
Горішні поверхи будівель загрозливо нахилились і свердлили бетон пустим поглядом порожніх вікон.
Пора.
Я йшов крізь розпечене місто, а позаду залишалися руїни. Австрійські та Польські будинки епохи бароко з ліпниною та атлантами, готичні скульптури крилатих бісів на чотирьох кутах католицьких костелів, золоті бані православних церков, строгі лінії та прямі стіни класицизму, новітні породження урбанізації та хай-теку зі скла, металу та бетону. Усе летіло шкереберть, до ґрунту, плавилось і текло потоками в киплячу ріку за межами міста. Ноги вгузали в дорогу. (Тепер цю смолу за сто років не відшкребти від підошов. Простіше викинути і купити нове взуття.)
І я йшов, бо розумів, що зупинятись не можна. Бо місто поховає під собою без найменшої жалості. А в розплавленому металі і пластику вікон, дверей, труб, підвіконників, відливів, опор, замків, покрівель, кухонного начиння, радіаторів, техніки, прикрас, прилавків, комп’ютерів, чайників, люстр, ручок, легкових, вантажних, поїздів, літаків…(цей перелік можна продовжувати до безкінечності) є шанс зваритись так само, як і нутрощі білого пса, який, вочевидь, став останнім, хто пив воду з того фонтану.
І я йшов. Примушував себе переставляти ноги, переступати з одного сектору спеки в інший, не помічаючи 240-ка Фаренгейтів і того, що світ застиг в німому очікуванні.
Із заходу насувався шторм…
Калуш, Січень 2010р.