На межі
Я чітко пам’ятаю, що вимкнула вчора світло. Коли прокинулась – воно яскраво пломеніло, відбиваючи на паркеті кімнати чиюсь тінь. Мені було важко підвести голову. Тіло зв’язувалось у вузлики, чіплялось за простирадла. Ноги скручувало в спазмах. Довелось полежати ще майже півгодини, аби підвестись на декілька сантиметрів. Я притримувала волосся рукою, щоб без перешкод обдивитись приміщення. За вікном ще було темно, але перші штрихи дня почали вимальовуватись. Світло в кімнаті ледь миготіло, а потім остаточно згасло. Тінь на паркеті злилась із ранковою сутінню. Я опустилась на подушку й намагалась ні про що не думати. Ніч ще тривала.
Зранку я відчула на собі дихання. Воно було жахливо холодним та нестабільним. Інколи переривалось, даючи мені право привести себе до тями, частіше – пронизувало наскрізь. Я боялась розплющувати очі, боялась ворухнути тілом. Коли дихання припинилось, мої повіки відкрились мимовільно. Поряд із собою я побачила дитину. Хлопчик трусився від холоду й дивився на мене благальним поглядом. Я не довго думаючи, підняла покривало й запросила його погрітися від мого тіла. Він застрибнув на ліжко, накрився із головою і ледь чутно почав наспівувати колискову. За годину дитина так і не змогла заснути. Я відчувала втому.
Тіло хлопчика інколи здригалось. Я намагалась міцніше тулити його до себе, аби йому було комфортніше. Він обійняв мене. Його крижана долоня заморозила мої внутрішні органи. Я поцілувала малого в чоло й намагалась більше не рухатись, аж поки він не прокинеться.
Сьогодні я не вмикала світла . Декілька місяців мені ніхто не телефонував. Малий сидів нерухомо на стільці, досі трусився. Я обгорнула його дірявим пледом і подала кружку з кип’яченою водою. Хлопчик наспівував колискову, ледь погойдуючись на стільці. Його погляд був спрямований в дзеркало навпроти. Там відбивались худорляві гілки. Я не знала, що за вікном мого будинку росте дерево.
Спантеличена, опустилась на підлогу, притулившись до холодної стіни. Моє тіло перетворилось на холодильну камеру. Я плакала без сльозових виділень. Сидіти було боляче. Залишалось лише мовчки спостерігати за дитиною, шкрябаючи нігтями підлогу.
Хлопець уважно розглядав своє відображення, інколи пригублюючи кружку з водою, а потім почав говорити. Він розмовляв тихо, але виразно:
«Вчора я ходив на риболовлю. Над озером ще була пара. Її згустки нагадували мені солодку вату. Я намагався її впіймати, але вона втікала. Згодом розчинялась. Мені було важко уявити тебе поряд із собою на озері. Ти ніколи не могла спіймати жодної рибини. Тому цього разу тебе там не було. Проте я був не сам. Поряд ходила кішка. А на протилежному боці вода щупальцями тягнула сонце у свої обійми. Я впіймав дві невеликі рибини. А потім відпустив їх...»
Поки я шкрябала паркет, слова дитини шкрябали моє тіло зсередини. Але біль одразу заморожувався. Він був у мені, але не давав себе вирізнити. Я підвелась, забрала в малого кружку і довго блукала кімнатою, аж поки не зсутеніло.
- Тобі пора спати. Може, цього разу не відпускай рибин? - кволо прошепотіла я, опускаючись на скрипуче ліжко.
- Якщо я не відпущу, то їх все одно з’їсть кішка, - дивлячись холоднечею мені у вічі,відпові хлопець.
Чернівці, 23/10/12
