Із вдячністю до тебе

з рубрики / циклу «Колись я тобі скажу»

Хрещатик. Людно. Всі снують у справах.

На дворі квітень! У душі порив!

Біжу до Тебе любий!

Вбрана в біле,

Щоб чистоту і щирість оцінив.

Той перехід ніколи не забути.

Мовчання. І цілунок у вуста.

Того уже ніколи не вернути.

Все зникло... І Тебе уже нема.

Кафе. Гаряча, справжня кава,

Розбавлена холодним молоком.

І очі в очі, в них глибина удару,

По тілу струм, що у бажання перейшов.

Рука в руці. Прогулянка по місту.

Той двір, і з вікон люстр горять вогні.

Згоріло. Ти спалив. Не залишивши іскри,

З тяжкою думою на самоті.

Летіла вдень, вночі і на світанні.

Не переймалась, бо щасливою була.

Все втілювалось в нашому єднанні.

Розбив на шкляння... Все! Нічого вже нема.

Осіння мряка. А в душі веселка.

Метро. Приїхав. Бачу, як біжиш.

Ти пригорнув... Який же Ти мій милий...

Все знищив! І від того Ти мовчиш...

І знов політ! За руку і від світу.

Чекання. Ніжність. У розмовах лиш любов.

Нема. Пройшло. Ти просто знищив.

Вмирала? Ні! Та застигала кров.

Весна! Неначе знов повтор. І знову квітень.

Летить авто. Побачу. Заберу.

Так рідко, але то було кохання!

Що ж трапилось? А слів не доберу...

Хотіла, щось добитись, пояснити.

Кричала, стукала. Так дивно, що Тебе уже нема.

Не завинила! Біль моя відчутна...

І вдячна! Лиш сильніша стала я!