Поет
Вона б могла дихати Поетом. Здавалось, усе життя – та, лихо-лихо: як тільки вдихала Поета - починались астматичні припадки опісля…
Вона б могла ходити босою по піску, навіть прісному згодом, (розсипаним Поетом у день їхнього знайомства), у пустелі Його «безмірних» емоцій – та несила відшукати сліди, які Він похапцем нашаровував піском заново…
Вона б могла вірити віршам Поета: окриленим, високопарним, ідеально зримованим, та у них текло своє, ефемерне, життя, в яких Він скиглив «рай без кохання – це пекло»…
Усе б змогла, заради їхнього спільного майбутнього Вона, навіть забути своє «вчора», та Поет запланував передчасну втечу…
Втечу – без слів, без зізнань, без роз’яснень…
Мовчазним розрідженим «чому?» скнів ще сотні днів у Неї на незатишній веранді, з якої визирала Поета!
Здавалось, веранда вже не засяє ясністю її білосніжної дзвінкої посмішки… Та одного вересневого ранку, веранда засяяла білосніжною фатою…
А Поет і далі пише ефемерні вірші про їхнє «неземне кохання», яке було колись…Було…Десь ділось – так гадає Він…Так ніколи більше і не відгукнувся Поет до свого «кохання з піску», жодним словом не пояснюючи недолугу втечу…А вже вийшла у світ його надцята збірка поезій, в якій що-через-сторінку Вірші про НЕЇ...
Київ, жовтень, 2013
