Contra spem spero листопадевого вечора

Суботній Вечір "гламурного" Києва не дрімає на дивані, не вовтузиться на заклопотаній кухні, не дивиться наодинці футбол. Суботній вечір шукає собі пригод (на голову, чи ще на щось...), поблизу Бесарабської Площі, де навіть повітря кишить розкішшю, розбещеністю та марнотрацтвом.

Тут Вечір полюбляє блудити між, забитими дорожезними автомобілями, тротуарами - немислимої вартості, вистукує тонкими шпильками таких же тонких високих дам  з нетонкими вредними губами (слава всемогутньому силікону) попід руку із пузатими "татками"...Тут  - поміж блиском вітрин і розпростертими обіймами ресторанів, Вечір не так гостро відчуває себе самотнім... Шкода лише, що вся ота бесарабська розкіш дивиться йому у вічі скляними, відстороненими очима...Таких уже нічим не здивуєш.

Щоб пройти до найближчої станції метрополітену, ми неспішно, хоча вже й голодні і втомлені, проходимо весь той розбалуваний глянець київського вихідного, зупинившись на мить перед вікном одного із таких "добротних" закладів, з якого визирає на вулицю величезний монітор. Трансляція футболу... Поки чоловік вловлює рахунок матчу, я встигаю помітити хлопчину, якого тільки-но "відфутболив" водій білосніжного джипу, який в очікуванні свого розслабленого власника, обємно розлігся на пішохідному тротуарі. Дрібненький хлопчина, років дванадцяти, не більше, раптом підходить до нас...Чи не приєднатися до мимовільного перегляду футбольного рахунку?!

- Вибачте, будь ласка, можна я продекламую вам вірш?

- Вірш? - дивуюся щиро я, оцінивши завчасно його зовнішній вигляд ще тоді, коли дитину проганяв хвилину тому дебелий дядечко: акуратний правильні миловидні риси обличчя, в добротній куртці та черевиках. І очі - ті зосереджені недитячі очі. Мов два спалахи. Неблагополучною дитиною визнати важко. Невже проситиме милостиню? В голові людини, яка копирсається в соціальній кухні, одразу рій думок: чому в такий пізній час дитина сама гуляє в самісінькому центрі міста; чи є у неї батьки; чи не жебракує часом?

 - Так, вірш. Я розкажу, який забажаєте:  Шевченка, Франка, Лесі Українки, Ліни Костенко...А ви допоможете мені здійснити мрію...

Моє здивування полізло великими очицями високо на лоба і перехопило дух не лише мені.

 - І "Contra spem spero!" Лесі Українки знаєш? - невідомо чому вистрілює ця фраза з мене.

 Одразу виструнчується, обличчя стає не по дитячому серйозним, суворим навіть, і починає:

- Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна...

З інтонацією, з артистичною милозвучністю, хлопчина розповідає нам поезію, вдивляється впевнено в наші очі, а ми обоє захлинаємося несподіваними емоціями...

- Зупинись! В якому Ти класі?

- У сьомому... Далі розповідати?

- Ні, спасибі Тобі велике!  - і в розгубленості шукаю нашу лепту для цього прекрасного актора, - зажди, Яка ж у Тебе мрія?

 - Поїхати до спортивного тренувального табору "Манчестер Юнайтед"...

Цієї суботи Вечір перфектно провів час на Бесарабці - йому у вічі дивилися не тільки скляні розбалувані очі...

09.11.2013