КП
*** з рубрики / циклу «КП (Роман)»
Коли мені було п’ять, я вперше зняв з жінки трусики. Звісно, це була маленька жінка. Їй так само було п’ять чи може, навіть п’ять з половиною, так, я упевнений, що вона була старшою за мене. Але мені було п’ять і щирість моїх почуттів поставили під сумнів. І дівчинка – певно усвідомлюючи, що честь її опинилась під загрозою – все розказала виховательці. Та була дуже справедливою жінкою, але все ж жінкою. Вона вислухала іншу жінку, маленьку, з якої я зняв трусики, і, пройнявшись проблематикою відстоювання честі молодшого представника своєї статі, покарала мене. Так я вперше розчарувався в жінках. Звичайно, не у всіх і не назавжди, але це було розчарування. Я стояв цілу годину в кутку, мене розвернули лицем до стіни, і я навіть не міг подивитись їй у очі, очі, які мене зрадили. Через кілька тижнів вона зникла. Батьки переїхали в сусіднє місто і, звісно, забрали її з собою. Це був початок дев’яностих і тоді часто так робили. Для нас це було наче вона виїхала за кордон. Чому «для нас»? Тому, що її любили всі хлопці в групі, а трусики з неї зняв саме я. Хоча і поняття «виїхали за кордон» для нас не існувало, ми і міста свого ще толком не знали, але це було щось печальне. Саме тільки слово «виїхали» забирало спокій, і ми всією групою сумували за цією маленькою жінкою, жінкою, яка, можливо, визначила моє життя і поставила наголоси над усіма літерами, що мають округлі форми. Це була важлива подія, і я зараз хочу офіційно їй подякувати: дякую тобі… за те, що ти була у моєму житті (ім’я тут писати недоречно, хоч я його і пам’ятаю). Це були мої п’ять років. Це були перші почуття, і це був перший переломний момент, і якщо я його пам’ятаю, то він, звичайно, дуже важливий.
Другий, не менш важливий, переломний момент відбувся після закінчення наступного п’ятиріччя, тобто у десять років, і це було не що інше, як спорт. Звичайно, спорт у моєму житті почався раніше, але перелом відбувся саме у десять. Спортом я займався довго і якісно, спорту у моєму житті було багато і він був постійно, змінювались хіба що тренери і види. Початок був захоплюючий – це було самбо. Мені пошили круте кімоно, і я був у захваті від себе. Якось навіть я припер його в школу і пішов у ньому на фізкультуру – видно, хотів виїбнутись перед дівчатами та фізруком. Але дівчат тоді це мало цікавило, а фізрук був футболістом, і моє кімоно було йому до спини. І все ж я мав змогу тричі на тиждень приходити на тренування і кидати людей об землю. Звісно, траплялось і так, що кидали мене, але, наскільки я пам’ятаю, поразок у мене було лише дві: одна на змаганнях – схватка за третє місце – больовий на ахілес, я навіть плакав, тільки не пам’ятаю від чого, скоріше, це було розчарування в собі, бо біль фізичний я вже тоді навчився терпіти. І друга моя офіційна поразка – це була схватка з одним перспективним борцем, моїм ровесником. Я вигравав по очках, але він якось підступно викинув руки у момент, коли я нападав, і зламав мені пальця. Звісно, продовжувати я не міг, бо добивати його ногами мені не дозволили, а тренер ще й визвірився на мене за те, що я припинив боротись, я цих людей дотепер не люблю. Отакі були відносини – у спорті як у спорті: або ти – або тебе. У десять я покинув займатись самбо, віддавши йому три роки і два місяці, мене почали бісити розмови про поділ міста на касти: борці, боксери, рукопашники. Я мав стати частиною борців, але мені було десять і приходив час змін, я послав це все в дупу і зав’язав з професійним спортом. Потім я десятки разів дякував собі за такий вчинок, коли бачив, що підростає з тих дітей, з якими ми починали. Їх важко назвати гарними словами, і я перехрестився, коли подумав, що це могла бути моя компанія. Зараз я вже офіційно дякую собі за цей продуманий вчинок, за один із небагатьох правильних вчинків у своєму житті: Дякую тобі, старий, ти вмієш робити правильні речі.
Третій переломний момент був у мене так само через п’ять років, коли мені було п’ятнадцять. Організм ріс і розвивався за всіма законами – волосся і все таке. І приходив час спробувати щось набагато цікавіше, ніж безтурботне життя, і я знайшов собі дівчину. Так, справжню дівчину, з якою ми гуляли допізна і цілувались у закутках. Я дорослішав. Справді, усі ці юнацькі прищі, волосся, що росло, не знаючи упину, і тепло, яке я носив у штанах, раз у раз намагалося вирватись на волю у найбільш незручні для того моменти. Це також був важливий етап, це була справжня дівчина, і то були справжні відносини. Звісно, я думав, що це на все життя. Думати так мені ніхто не забороняв, але водночас і підстав так думати мені ніхто не давав, я просто собі так думав. От я і думав, а що лишалось робити? Час собі пхався, і з часом до нас почали втручатись усі ці приємні моменти – всілякі сварки, непорозуміння, і щоразу коли ми сварились, я думав, що вона з кимось переспить, а я уб’ю всіх і сяду у в’язницю, і саме так вона скалічить мені усе життя. Що б там не було, але ми вчились на цих відносинах. Такі дитячі знайомства з батьками, цнотливе почервоніння і купа всілякого спільного дріб’язку – це все було дуже милим. Але ця милість пропадає до біса, разом із цим захламованим дріб’язком, коли відносини стають звичкою, коли все тримається тільки на тому, що у вас є секс і спільні знайомі. І коли це перестає бути таким милим і гарним як на початку – знову розчаровуєшся, бо це було справді зворушливо. Навіть у деякі моменти здається, що усе псує секс, але ці думки відразу розганяються, бо як секс може псувати стосунки? Платонічні відносини – це, звичайно, гарно, але не якісно. І тут справді відбувся важливий перехід, від одного важливого до іншого. Навіть не буду ставити абзац, бо початок одних змін пов’язаний із втратою попередніх. У двадцять я вириваюсь на волю, кардинально змінюючи своє життя, і відправляю в архів попередній період довжиною у п’ять років – я розриваю відносини, які мали тривалість у цілий незмінний період. І тут я навіть не знаю кому треба дякувати, певно всім, всім, хто приймав у цьому участь і вів це все до такого логічного завершення. Я на волі. Радикальні зміни у житті, з якими я спочатку почував себе некомфортно, бо не було кому дзвонити і до кого приїжджати, але це були мої зміни і я тримався. Так я виховував у собі самотність, яка ставала частиною мене. Розірвавши стосунки, я смакував власне життя: я не слухав порад і вказівок, моральних настанов і прямих натяків на безвідповідальність. Часом я згадую той розрив і тут мені хочеться потиснути руку моєму другу, мовляв, молодець, що дав зрозуміти все, що треба було збагнути вже давно – для цього й існують справжні друзі. Я навіть не уявляю як би це могло завершитись, якби у мої славні двадцять мені одягнули на шию ярмо, аж страшно подумати.
От мені двадцять, і я на волі. Я ще толком не вмію нею користуватися, але все, що я роблю, мені подобається. Я дихаю новим життям, досягаю нових вершин, захоплююсь незнайомими людьми і все ще трохи їх боюсь.
