02.12.2013 02:30
18+
160 views
    
rating 5 | 1 usr.
 © Маргарита Проніна

Я - СОЛДАТ

Запорошило очі… Як не доречно зараз вміти говорити чи думати… Як несумісно все, що я є, з тим, як хочеться мені зараз на весь Всесвіт кричати – «НЕНАВИДЖУ!!!»

Кого?! Навіщо?! Хто я такий?!Мене й немає! Я – ніщо і заперечує своє бридке животіння! Лиш одне, лише одне не розумію – чому я ще досі не самогубець? Все одно мені в мені однаковий кінець – не бути, не бути, не бути…

Болить стерво, наче б зараз виривали моє серце, а я б іще був живий, наче б оце зв’язували вузлами мої нерви й по молекулам трощили мої кістки, а я би був при тямі, і все одно не порівняю цей біль з тим, що в моїй душі оселився.

Не певен, що в світі є Бог, проте, якби було пекло, я б скаженим добровольцем кинувся б у котел, смакував би смолою, як теплим молоком на зорі в добрі часи… Не вірю зараз, що були у мене колись «добрі часи», коли сонце медом лилося на моє обличчя, а хмари блакиттю торкалися моїх кучерів, коли я малим вдивлявся у кукурудзяні горизонти і знав, що сонце зійде…

Є у мене два Дні народження: той, коли світ помилився, народивши мене, і той, коли я в агонії тікав із ночі геть у безвість, не помічаючи своїх роздертих колін у полум’ї крові, тікав від нього, а він і не здоганяв…

Дерева метляють перед очима, ноги ковзають глинистим місивом розкислого пагорбу, темінь, вогка ніч дожирає моє особисте світло і чесне ім’я, я більше не годен жити серед  життя, я записався у загони грішників. На завтра командир мав би віддати мене на гауптвахту за втечу з рядів, приставити до найвстидливіших завдань, ініціювати мій суїцид чи списати його на необережне поводження зі зброєю… Хто дав мені зброю, хто зробив мої роботящі від матері руки кривавими руками вбивці?! Я…

Не серджуся на свій страх. Хочу його. Хочу, щоб він зробив зі мною те, чого я мав би боятися. Як білий день всьому світові, мені потрібен зараз дьоготь ночі. Покрий мою голову траурною завісою, забери моє життя замість його, що відійшло від нього, ще теплого… О як би я плескався у хвилях пекельного мороку, мов Посейдон у законних водах своїх, й несамовито штурляв розпечені вила собі у груди, доки би божевільно щасливий своєю смертю, не впав навіки під чорні сутінки всіх земель, лісів, страхів та страждань!

Забився у затишні кущі, туман стовідсоткової вологості стікає запаленими скронями, руки у тремі не знаходять місця, врізаюся пучками у липучу мокру землю, яка відтепер мене чекає, лиш вона мене примирить з моїм гріхом… Як кіно в голові крутяться, недбало склеєні мною-режисером, кадри: сиджу, як фантом, блідий зі сказом ув очах, роздивляюсь  стрічки бардового оксамиту крові на його молодому лиці, його посинілі від агонії смерті губи, затамовані у вічному беззвучному крику, і наївні вологі очі – вони дивились крізь мене на небо… Проте я знав, він був щасливий – вільний серед нас… Коли я розняв його пальці, що й доти тримали мене за камуфляж, як за останню волосину життя, так тримаються за друга перед відходом, сталось моє друге народження – те, що з першого подиху мені не схотілось більше відчувати себе і взаємодіяти з людиною в мені, яку я не знав… Мій триклятий дріб’язок зарплатні військовика, яким я оцінив людське життя…

Наказ прийшов негадано, ніхто не чекав на актив, бо всі знали, що ми не чіпатимемо їх, так ніколи не було з цивільними за моєї пам’яті. Не було спроби перепитувати, бо нас і не питають, єдине слово нам – сигнал, момент, коли різко падає витягнута рука – одне знамено до зриву всіх наших гальм. Ми – психологічно запрограмовані дроїди дії, живі машини виконання наказів.

Це наше життя, ми не маємо права думати, у нас має бути чіп замість серця. Втім, наука ще вдосконалить себе, а заразом і нас…

Осінь зчезла зі світу разом з його життям… Молодість лицем до молодості – його незагартоване тіло і м’який йоршик трави, що завжди пнеться з  землі на кануні снігу, мовляв безстрашна вона... Удар мав би припасти якраз поперек живота, щоб можна було швидко обійти цього одного, і протидіяти іншим, та вже на зриві моєї смертоносної руки, я помітив, що він падає на коліна, в його очах не благання пощади, а добра усмішка дружби, апелювання до людського в мені, приречена надія, що я провалю свою «миротворчу» місію задля громадського порядку.

Я не встиг…

Ровесник мені. Могли б навіть навчатись в універі разом, чи, приміром, жити в одній гуртожитковій кімнаті, ходити на пари, розмовляти про справи у світі, мріяти про красиве майбутнє, знайомитись з дівчатами, пити пиво на міські свята, різатись у плейстейшн… Чому все склалося не так?

О як я благав його, мертвого, щоб він підвівся, зрушив свої скляні, обведені безсонними кругами добрі очі мрійника, розгнівався, кинувся б до мене з бажанням помсти… О як я подумки благав його! І я тікав, тікав, а цей мій другий День народження біг на крок поперед мене і я зрозумів, що хочу бути єдиним у світі, де є лиш ніч, холод і пустка, що кожну хвилину з’їдала б мене до атома, а потім знов я є, і знов вона мене гамселить між двома своїми щелепами – небом і землею…

Публікації: Маргарита Проніна

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 02.12.2013 10:34  Тетяна Белімова => © 

Моторошне видиво... Майстерно написано!