01.12.2013 14:56
for all
163 views
    
rating 5 | 5 usr.
 © Ольга Моцебекер

Вільна

Вільна Є такі сльози, які треба виплакати обов`язково, в будь-який час дня і ночі, виплакати, щоб все всередині перегоріло (Стівен Кінг)

Невиплакані сльози – тяжкий тягар для душі, міцні окови для серця. «Поплач, дитинко, легше буде», - колись давно шепотіла своїй онучці бабуся та гладила її по голівці. Чим старшою ставала онука, тим менше було у неї сліз. «Сильна жінка», - говорили знайомі й такі ж слова викарбовували на подарунках. Читала оті вітальні привітання з побажаннями «сильній» жінці й гірко посміхалася – воліла ж бо бути просто Жінкою.


Багато років носила вона той тягар з невиплаканих сліз. Вперше відчула, що не може плакати, ще підлітком: тоді ріка забрала до себе найкращого друга. Коли його ховали, немов закам’яніла. Стояла і дивилася, як укриває чорним покривалом хлопчика на віки вічні земля. Розуміла, що більше не побачить, але сліз не було. Відчувала, ніби її душа розділена на дві частини: одна частина її в тілі стоїть серед людей, а інша з боку спостерігає, і все, що відбувалося в той день, немов на сцені – не справжнє. Та серце її плакало, й оті невиплакані сльози серця перетворювалися на тяжке каміння, окови.


Так плакало її серце ще не раз. Коли прощалася із найріднішими людьми, що йшли у вічність, не плакала. Люди шепотіли: «дивись, ні сльозинки», «ой, а як же я плакала за батьками, а у неї очі сухі», немов судили, що у дівчини серце кам’яне. На ті слова тяжкими ударами відгукувалося її серце. Оголена її душа в той час через втрату перебувала під сильним поривом вітру горя, ніби маленька дівчинка без одягу в степу під час шквального осіннього вітру. Душа боліла так, що напевно не кожному під силу було б терпіти той біль. Сльози мали стати тим цілющим бальзамом, одягом для душі, та їх не було. Вже знала, як їй потім відгукнуться невиплакані сльози у житті - безсонними ночами та ранами душі, біллю серця. Та що мала робити? Терпіти біль.


Тягар з невиплаканих сліз – тяжкі окови, що сковували її серце, коли втрачала близьких, віру в людей, коханого, а чи щось інше важливе в духовному чи матеріальному житті, щось дане долею й відібране чи здобуте важкою працею… Багато років носила той тягар. Аж небо зглянулося над її душею, й якось заплакало очищаючим рясним осіннім дощем. Йшла під тією зливою дощу простоволоса й нарешті плакала. Підставляла навмисне обличчя дощу, проливала сльози, і серце ставало вільним. Люди, що проходили поруч, не помічали тих сліз, бо намагалися швидше заховатися від зливи. Вона ж сліз не ховала й ловила кожну цілющу для її душі краплинку дощу. Знала, що саме в цей день з нею плакало небо, щоб розмити окови й звільнити серце для нових почуттів, для радості та любові до світу. Йшла нарешті під тим дощем не «сильна», а просто красива справжня Жінка, здатна віддавати свою любов світові, бо серце вже мала вільне. Нарешті! Вільна!



м. Васильків, 

Публікації: Ольга Моцебекер

Авторські твори, вірші, проза, публіцистика, освіта та інше

Обговорення

Візьміть участь в обговоренні

  • Поскаржитись
 01.12.2013 12:14  © ... => Маріанна 

Приємно, що сподобалося. Вдячна, що відгукнулися. 

 30.11.2013 14:59  Маріанна => © 

Спасибі за твір