10.12.2013 00:37
для всіх
302
    
  5 | 5  
 © Тая

В очікуванні бою

В очікуванні бою

Тут, тук, тук…

Я чую своє серце. Воно стукає повільно, а згодом починає пришвидшувати свій стукіт, чи це так здається, чи це в голові так товче… Холодно, дуже холодно. Примітивні окопи, вириті з замерзлої землі нашвидкоруч під залізничним насипом, не гріють. Рештками свого тепла вже я зігріваю заціпенілу рідну землю. Рук не відчуваю, ніг ніби немає… Подерта шинеля, солдатські штани, зв’язані вдолині мотузками, не гріють, натягну шапку нижче, може зігріюся… Вчора, коли одягали нашу студентську сотню, ми жартували один з одного, а сьогодні, в окопі…. Холодно…


Тук, тук, тук…

Холод заполонив мене всього, він скрізь, він захопив в полон тривожну душу та стискає її холодним кільцем, а обличчя пашить вогнем… чи палає гнівом? Я люблю свою молоду Україну, я не маю сумніву і вагань. Час прийшов і мені взятись за рушницю. Така доля України, що вона, починаючи від славних запоріжців, аж до останнього часу в боротьбі добуває право своє на волю, незалежність. Її доля - моя доля.! Я мушу… а якщо не я, то хто?


Тут…тук…тук…

Думки літають вихором…Пам’ять стукає у серце…Хочу до мами.Згадую її обличчя, її світлі очі, ніжні руки. Вона не знає, що я тут, що записався у сотню. Вона пишатиметься мною, мені всього 16 років. Хочу пригорнутися до неї. Тривожно… Мені страшно, мамо! Вся сотня, що лягла ліворуч від залізничного тору в очікуванні бою, примовкла, стихла.. Кожен думає за своє..



Тук, тук, тук…

На дворі відлига, тіло вгрузлося у розмерзлу землю, холодно..

Ми не уміємо стріляти, тримаємо у руках старі, поржавілі рушниці. Не чую рук, пальці скрутилися від болю… чую серце… Я не можу натиснути на курок, я намагаюся, не виходить…



Тук, тук, тук…

Може, я боюся… і страх стукає до мене? Так. мені страшно, дуже страшно… Я бачу як червоні починають наступ і йдуть шеренгами…Сірі і чорні лави ворогів сунуть все ближче і ближче. На білім лоні поля, вкритого снігом, падають чорні постаті матросів. Лави лягають, схоплюються, біжать, падають і знову біжать… і все ближче і ближче…



Тук…тук… тук…

Перекошене обличчя і багнет наді мною.. Мамо! Україно!

Тук…

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 30.01.2015 08:39  Тетяна Белімова => © 

Твір, який варто прочитати багатьом. Навіть і в наш час ще для багатьох бій під Крутами - це щось зовсім невідоме і незнане.
Звукопис у Вашому творі - дуже вдалий засіб, аби передати внутрішні почування юнака, ще фактично дитини.
Жертовність наших героїв дає сили оптимістично дивитися в майбутнє!

 11.12.2013 12:10  © ... => Андрій Осацький 

Дякую, Андрію, за те, що твір не залишив Вас байдужим. Він дійсно є і залишиться, на мою думку актуальним, бо поки існує світ існують протиріччя між добром і злом, між правдою і брехнею, між білим і чорним. І знаєте, що найстрашніше у кожного своя ПРАВДА. Я десь розумію і тих матросів, і сьогоднішніх беркутівців, бо вони мають своє бачення, сво ідею і йдуть на роботу. Але я ніколи не змирюся з тим, що це приносить смерть, біль,образу, невисказане горе, а особливо, якщо це стосується дітей. Все-таки вважаю, що частина і сьогоднішніх дітей-студентів не повністю розуміють, що відбувається, де вони беруть участь. Можу так стверджувати, бо викладач і бачу та чую їх кожного дня. Я за поганий мир, а не за хорошу війну. Про все можна домовитися! Але чи є завжди бажання? як Ви вважаєте?

 10.12.2013 20:50  © ... 

Пізніше я дам посилання, за яким можна побачити, як Григорєв Роман читає текст мого твору.
 

 10.12.2013 20:39  © ... => Олена Вишневська 

Дякую, Оленко! Коли цей твір читають зі сцени, і я бачу сльози глядачів, то для мене це дійсно вражаюче.

 10.12.2013 20:36  © ... => Андрій Осацький 

Дякую, що прочитали. Я дуже багато начиталась документальних матеріалів, щоб написати цей твір. Ті данні були вражаючі, я не могла спати декілька ночей, коли прочитала, що зробили московські матроси з тими дітьми, які потрапили в полон. Можливо, саме тому, що я пропустила його через душу, він вдався.

 10.12.2013 17:04  Каранда Галина => © 

дуже гарно написано... і - здається- що про всі часи... актуально.

 10.12.2013 16:15  Світлана Рачинська => © 

до сліз... вражаюче!

 10.12.2013 15:59  Ірина Затинейко-Михалевич 

бентежно...пробирає...майстерно...спасибі...

 10.12.2013 15:54  Тетяна Чорновіл => © 

Дуже трепетно написано! Аж мороз по шкірі!

 10.12.2013 15:54  Тетяна Чорновіл => © 

Дуже трепетно написано! Аж мороз по шкірі!

 10.12.2013 12:29  Олена Вишневська 

Дуже сподобалосяЙ Так умоло передали відчуття, настрій - просто мороз по шкірі... Сумне дуже до сліз, але майстерно написане Ваше есе!

 10.12.2013 11:57  Андрій Осацький 

Понравилось, хорошо передали чувства ребят, которые пришли сражаться насмерть ради Родины. Напрасная смерть...
К сожалению я не могу их назвать героями. Ведь какие они герои - они просто обманутые дети, которым дали оружие и отправили умирать.
Тогдашние политики посадили студентов на поезд и послали на бойню, а сами сели с награбленными богатствами в другой поезд и убежали.

 10.12.2013 11:14  © ... => Деркач Олександр 

Дякую, Олександре)

 10.12.2013 10:38  Деркач Олександр => © 

Дуже класний текст, зараз мало читаю прозу але Ваші есе завжди майстерні...