Депресія
Найбільше я не люблю закінчення зими і початку весни. Цей перехід невизначеності лякає і напружує мої і так слабкі нерви. Починає дратувати все, що раніше тішило. Сонце, яке світить саме в очі, заставляє мене мружитись, і у мене з’являються зморшки, кривиться та спотворюється обличчя. Я натягую посмішку, намагаюся обманути сама себе і йду, переставляючи ноги по мокрому, ще не зійшовшому снігу, розталій воді холодних калюж, чіпляючи бруд на взуття... Йду... Іноді мені здається, що я не йду, я повзу. Це як у дитячих снах, коли ти хочеш утікти, та не можеш, і рухаєшся ніби у заповільненому кадрі. На мене давить незрозумілий смуток. Якщо зупинюся, він розчавить мене, як прес, що робить папір. І тоді у мене народжується дурна думка. Якби всіх таких, як я, подавити пресом, то можна було б наробити інших, нових, кращих, зі свіжими ідеями та думками. І їм було б байдуже, що закінчується зима, вони ж бо упевнені, що починається весна, а далі прийде літо.
