Скоро
Ми з тобою перестали стояти поряд, а стали навпроти один одного. Дивимося уперто, хто кого передивиться, хто кого переможе. Час між нами почав мурувати стіну, отак цеглинка по цеглинці виходить ряд. Ми ще чуємо дихання один одного, ми ще можемо доторкнутися, але ніхто не хоче першим простягнути руку. Ось так і стоїмо. А час ряди будує, і стає мур вищим.
Скоро перестанемо чути стукіт наших сердець. Ти чутимеш лише своє, а я своє. Скоро… Ми як розірване пальто, я – рукав, ти – пальто. Рукав окремо, пальто само по собі. У мені діра, і у тобі діра. І ти не носитимеш, і мені рукав не потрібен. Колись ми подарували один одному себе: свій голос, свої жести, своє тепло і очі, свої руки і свій шепіт. Та все помаленьку витікає, пропадає, замуровується часом.
Скоро ми зможемо доторкнутися один до одного лише руками, високо їх піднявши і ставши навшпиньки, а побачити не зможемо. Тоді, коли стіна вимурується високо-високо, аж так, що піднявши голову ми зможемо побачити лише нашу зірку, тоді ми станемо жити споминами. Ми будемо триматися за них, як за павутинку, яка невидимо поєднує наші такі схожі душі і не відпускатимемо її ніколи, бо це було наше життя, що склалося не з кількості прожитих днів, а з кількості відчутого, пережитого. І ми будемо жити вспоминами, які грітимуть наші змерзлі життям душі і відчувати щастя від того, що ми це відчували, що з нами це було, що саме нам серед великої кількості людей було подароване щастя кохати.
