Альцгеймерова соната
ХІІІ продовженняз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
- Ого!.. То, певне, годен-єс продеклямувати, чи давай затягнемо дуетом, але pianissimo[1]…
Уявляю собі його forte[2], коли делікатне і виважене pianissimo виявилося на всю пельку...
І ми співали, діловито всівшись на перила затоптаної лавки - є в наших краях таке давнє правило етикету. Вірніше, співав Мицьо, мій тесть; його голос – пропитий, прокурений і вишколений - лився стрімким потоком, наче долав пороги, дзюркотів, витьохкував, зашморгом охоплював свідомість і невпинно, незворотньо затягувався, огортав, сповивав з підступною наполегливістю річкового виру. Мої вокальні намагання видавалися хіба відчайдушними стогонами потопельника, оповитого бурхливими водами тестевого баритону...
Після безстрашно-безсмертних лицарів ми раптом взялися бубнявим тоном переповідати трагічну долю опришківського ватажка[3], стверджувати, нібито “знову цвітуть каштани” і “цвіте терен”[4] та водночас ціпеніти від ранньо-осіннього приморозку, а далі тільки взялися до аналізу історичної ролі гетьмана Дорошенка і необачного Конашевича-Сагайдачного[5], як обурений чоловічий голос вистрелив:
- Цитьте! Розспівалися, якби когути у час гону.
- Ой, на, ой, на... хер, - зненацька проспівалося у відповідь; проспівалося дуетом, чи радше у півтора голоси. Як називається колектив із півтора виконавця? Я також не відаю...
- Стули свою поросячу пельку! - наказав чоловічий голос.
- Поцілуй себе в ... - тесть перейшов на речитатив.
- ...вухо, - додав я.
- Коли зможеш, - то знову Мицьо, проказав, але співучим тоном.
- Я міліцію викличу, - пригрозив чоловічий голос з питальними нотками.
- Настрашив курву пальцем, - тесть раптом облишив історичну дискусію і взявся до улюбленого заняття, але вже сольно... – Я щойно звідти, свободу святкую…
- А ну вас на сер-р-редину, - стиха резюмував чоловічий голос і вмить змінився не менш чоловічими кроками...
А Мицьо співав і виспівував. Виявляється і над ним, цим довершеним пияком з Орфеєвою душею, ночей не досипала його рідна мати[6]. Знала би небіжка, то вишивала би рушника на щастя не такими вже чорними стьожками...
А співав він так як може волати хіба найталановитіший птах. Ні, зовсім не так, принципово не так, діаметрально не так, бо солов’ї співають маючи на меті звабити свою посоловілу слухачку, а Мицьо насправді звільняв, виливав нужденну душу. Його душа випливала з-під горілчаної зливи, лилася над осінніми калюжами, бриніла пожовклим листям, мерехтіла поодинокими підсліпуватими ліхтарями, вдарялася в холодні стіни, вкрадалася до бездушних вікон.
- Чуєш кру-кру-кру? - навиворіть, як стара заношена панчоха, виверталася Мицева душа. - В чужині умру-у-у!..
- Заки море перелечу, - грудне соковите, ніби пізньоосінній криваво-червоний виноград, контральто приєдналося до нашого хору. - Крилонька зітру[7]...
- Хресна? - упізнав я.
- Знаєте, хлопці, я залюбки би з вами поконцертувала, - вона здригнулась пазухою. - Але не зараз, бо там, через дві хати, лежить на катафалку небіжчик.
- Зразу би сказали, - знітився Мицьо...
Бачили би ви мою хресну!..
А на неї, чесне слово, дивилися всі: дорослі чоловіки, оглядаючись і проковтуючи тягучу слину, недієздатні дідусі виключно як непрагматичні естети, молодиці заздрісно, жінки зріліші з неприхованою цікавістю: “Зажди – і ти колись будеш старою”; малюкам вона здавалася чарівною феєю з доброї казки про злу мачуху і ненажерливих сестер; десятикласниці кривилися: “Як можна накладати так мало пудри і рум’ян? Навіть своя шкіра проглядає!”, а м’яковусі десятикласники признавалися, що вона виглядає куди влучніше невміло потинькованих школярок, і не признавалися, що потайки від інших мастурбують на її образ; пубертатні восьмикласниці – цей справжній копіювальний папір, в якому вже прокинулось жіноче єство - переймали її манеру ходити так, аби привернути шанобливо-хтиву увагу до того, що було у пазусі і під спідницею, дивитися широко розплющеними і в міру дурнуватими очима просто у перенісся співрозмовника, слухати з ледь помітною усмішкою, говорити настільки неголосно, аби тебе слухали, і не настільки тихо, щоби дратуючись перепитували - одне слово, переймали талант, навчалися мистецтва бути Жінкою...
... То не я, Надіє Семенівно...
Взялася звідкілясь і безсовісно стверджує, ніби то саме я навалив купу у тому куточку, що коло м’якого стільця. Так у вічі і каже: “Крім вас, тату, нікому. Смердить бігме як у хліві, і мух стільки поналітало, що не злічити”... Перестаньте мене називати татом, Надіє Семенівно!.. Чи вам до снаги, коли я гладитиму вас по сивуватій голівоньці, ставитиму у куток і величатиму донечкою?.. Уявляєте?.. Але мені не смішно, бо уявляю собі – якою буде ваша старість і моя плідно-осіння зрілість, то аж здригаюся... Не дай бог...
Отакої вигадати...
Ось де мій татко, той насправді гадив по закутках і навчився так справно приховувати скоєне, що диву даєшся... То певне школа фронтових снайперів...
Того року з нагоди чергового майже круглого ювілею перемоги нове правління удостоїло старих солдатів бойових нагород. Хтось – одиниці – відмовлявся.
- Це блюзнірство, - стиха обурювався колишній льотчик Безбородько, він жив навпроти нашої школи й неохоче розповідав школярам про свої подвиги. “А щó я? - перепитував. - Ось в шестаковському полку[8] були справжні аси...”
- Інфляція, по-іншому не назвеш, - пошепки і на болгарську манеру заперечливо хитав головою його співрозмовник. - Ось цю саму медаль за фінську мені вручав сам Калінін. А тобі її у сорок п’ятому вже, напевне, командир полку, коли не старшина роти виписував.
І кривим прокуреним пальцем тицьнув у груди третього.
- Хіба я винен, що віком не вдався? - обурився дідусь. - У Берліні вперше пороху й нюхнув. Але ні в полонах не відсиджувався, ні з Власовим до оточення не йшов.
- Буде вже вам... Де таке бачено? - це знову Безбородько. - Оцим самим орденом колись нагороджували тих, хто відмовлявся рятуватися на парашуті.
- Твоя, Григоровичу, заслуга в тому, що живеш довго, - зіронізував другий, по-болгарськи кивнувши, а третій промовчав.
- Іду я звідси, - вирішив Безбородько перед дверима військкомату і пішов собі геть.
- І я також, - другий втім залишився стояти, певне зі солідарності з третім.
Таткові, як розкрученому в газетах забутому героєві, ордена принесли додому. Ото порадіє старий!.. Такого почту давно не бачив: кульгавий районний воєнком підполковник Петров з блакитними льотними погонами; піхотний гвардії капітан Захарченко, також алкоголік; а ще купа цивільного люду - з райкому, з комсомолу, кілька жовторотих піонерів та їхня пласкогруда вожата, а ще неймовірно цицьката журналістка з обласної молодіжки у супроводі дивовижно нахабного і невблаганно косоокого фотографа.
Говорили мало, переважно базікали, теревенили, промовляли, варили воду на густо. Райкомівський підлабузник переповідав історію другої світової так барвисто, ніби і справді там був; комсомольський функціонер також розраховував на фронтові сто грамів; воєнком Петров намагався командирським голосом зорганізувати штурм, натиск на скомпрометовану таткову психіку, навіть апатичний – це вже не перша хата за сьогодні - гвардії капітан Захарченко пробував бурмотіти до себе; хронікерша з обласного часопису не зводила фарбованих вирячених очей з красивого мене; поміж рейваху зі слів, фраз, натяків і волань спритний фотограф примудрявся вставляти свої традиційні зауваження: “Усмішку!.. Пташка!.. Ні фіга-а-а!..” і блискати в очі сліпучими мирними спалахами.
Татко, не знаючи такої уваги з часів спілкування зі смершівцями[9], боязко сховався під столом. Ні, відважний воїн не відступить. Ні кроку назад. Він зиркатиме сірим оком, яке від катарактного більма здавалося ще сірішим, усе вишукуючи ціль.
Постріл...
А воєнком Петров і не думає падати. Його однією півлітрою не здолаєш. А, може, не влучив?..
Постріл...
Гвардії капітан також у сорочці народився...
Постріл... Постріл... Постріл...
Невже порох настільки відсирів?.. Ні, пороховим запахом просякло усе. Онде, неймовірно цицьката журналістка виразно стулила ніздрі наманікюреними пальцями і піонерів наче вітром здуло, тільки престаріла за кілька митей чотирнадцятирічна піонериха з бутафорно-червоним барабаном і пуп’янковими циценятами залишилася на довіреному посту...
Постріл... Це вже щось... Знудило гвардійського капітана...
Постріл... Стоклятого косоокого лазутчика з фотоапаратом на грудях просто так не підстрелити...
Постріл?.. Осічка... Закінчились набої...
Певне, відстріляв цілу обойму просто у штани, а зараз сидить під столом і по-дитячому плаче, гучно шморгаючи носом та облизуючи тягучі драглисті соплі...