11.01.2014 21:48
лише 18+
164
    
  1 | 1  
 © Сорок Восьмий

Альцгеймерова соната

V

з рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»

У кожній жінці проживає сука, хай у вигляді дробового числа, як домішка чи істотна частина, але проживає. В одних – пресуча тисячоголова Керберова мати[1], в інших – осліплена селектованою люттю хортúця-пітбулиха або оскаженіла від мініатюрності кишенькова вівчарка; навіть декоративна болонка чи вівцеподібна пуделиха і ті не позбавлені присмаку сучості; бодай крихта цієї риси знайтися мусить, бо, мабуть, так повелося генетично, що жіночність і сучість – то різні боки однієї монети, чи пов’язані з подвійною Х-хромосомою[2] риси...

                Ні, це зовсім не я додумався... Так резюмувала Оксана Петрівна вже на четвертій годині нашого знайомства.

                Зустрілися ми за драматичних, як на мене, обставин...

                Високосний ранньовесняний місяць у метушливій білокам’яній столиці проминув, як перший статевий акт, - швидко, емоційно, але категорично без розуміння його суті. Начитки лекцій змінювалися чи замінювалися виснажливою нераціональною біганиною по московських магазинах - Галя наказувала купити сього й сього, того й того і ще “на що натрапиш”, а теща склала скрупульозний каталог на трьох дрібно списаних аркушах у косу лінійку; було і просто вештання гранітними набережними, поклоніння державним святиням - це ж просто навпроти ГУМу[3] - з обов’язковим даремним підсвідомим загляданням у тоновані шибки “членовозів”; а може мені пощастить і впізнаю когось із тих можновладців, чиїми портретами кишить ціла країна і кому за певний час - кому скільки куревськими мойрами[4] відміряно - ґарантоване місце ось тут, поруч, у помпезному фортифікаційному колумбарії кремлівської стіни. Велелюдно: люди, море люду і просто люди... Відверті в емоціях витрішкуваті й галасливі приїжджі зайди - їх напівофіційно заведено йменувати гостями столиці. “Ого, а куранти насправді б’ють,  якби оце навіжені” – відверто дивується огрядна, але зі слідами неписаної краси, ніби зійшла з восьмиберезневої листівки, полтавчанка; земляк Ходжі Насреддіна багатозначно прицмокує, так слов’яни зазвичай виражають жаль, а для середніх азіатів це звичний вигук-жест; гарячий джигіт звісно ж резюмує сакраментально-анекдотичним: “Вах!”; сповнена осуду калузька, калінінська, липецька, тульська, горьківсько-нижегородська чи владимирська рум’янощока тітка з цілковитим нерозумінням обурюватиметься: “Вахкайте себе, вахкайте, а там за углом варёную колбасу выбросили[5]”; корінні москвичі - їх небагато, хоч бірку до вуха чіпляй, ніби племінній корові, або до Червоної книги занось - абсолютно байдуже снують поміж усіма категоріями гостей; це хіба новоспечені мешканці столиці, учорашня провінційна лімітá, з нарочито-надмірним “аканням” презирливо виціджують із поморщеної пики: “Па-ана-а-ехало[6]”...

                Москва – цей золоточолий новий вавилон на кисільних берегах – захопила і закрутила голову, забрала усі сили, виснажила до останку, завертіла у чудернацькому вирі людей, персон і коліс, дбайливо пережувала у переповненій підземці, оберегла від арбатських наперсточників та філігранних шахраїв, аж поки не виплюнула мене на другу полицю купейного вагона.

Весняна ніч минула у царстві шизофренічних сновидінь, аж під ранок сизий приморозок змусив тіло здригнутися, але з першими сонячними промінцями оклигала втомлена враженнями душа.

                У Києві стояли довго, хвилин зо двадцять, ніяк не менше... Мені раптом закортіло приїхати додому з пам’ятним сувеніром. З Тули заведено привозити самовари, заряджені обоймою пряників, з перлинової Одеси – романтичні спогади і венеричні хвороби, а з Києва - звісно ж, торти... Хай навіть їх перепродують вчотиридорога панове спекулянти, але відвідати усім сімейством хрустке солодке тіло, приправлене багатокаратними горішками, це ж істинне блаженство. “Це наш татко привіз зі столиці!” – Галя манірно куштуватиме солодощі, поки малесенька Олечка темлевитиме за обидві щоки. А мені наостанок зостанеться хіба просочений водянистим кремом пергамент.

                Це ж так солодко, коли даруєш, даруєш навіть копійчану річ, але твій подарунок сприйнятий щиро, а не з банальними люб’язностями, передбаченими складними правилами етикету...

                Та не судилося, бо поки я штовхався у юрбі таких самих ласих на солодощі, кудись поділися останні гроші з ненадійної кишені. Врешті я спантеличений втратив відлік часу і спізнився на поїзд. Ось тобі й маєш, залишитися в середині квітня на київському пероні, маючи на собі благеньку бавовняну футболку придуркувато-канарково-жовтого кольору і такі ж благенькі спортивні штани з відвислими колінами, без шкарпеток, без цигарок і в подертих кімнатних тапках зі загнутими задниками, зате без копійчини коштів. Майже тобі хрестоматійний інженер Щукін, але тому  господь надіслав великого комбінатора... 

                Коли крокувати пішки і жваво – відповідно до кліматичних умов - за світловий день можна добратися ледь не до самого вузлового Фастова. Можна спробувати подорожувати зайцем на електричках і мотрисах, в такому разі за тиждень може доїду. Не виключена подорож у товарних порожняках чи в кабіні машиніста, який голосно сміятиметься, надриватиме тельбухи і поблажливо обіцятиме довезти до наступного перегону. Є ще кілька варіантів: вижебрати пару п’ятнадцятикопійчаних монет, телефоном повідомити жінку про свою недолугість, особливо потішити цим Гáлину маму, і дочекатися на терміновий грошовий переказ. А можна здатися на милість міліції...

                - Не роби цього, - зненацька промовила брюнетка, яка сиділа в залі очікування по сусідству.

                - Ви читаєте думки?

                - Ага, - усміхнулася нахабно і приязно. - Особливо, коли їх висловлюють вголос.

                - Даруйте, забувся...

                - Байдуже, - вона усміхнулася ще нахабніше і приязніше. - Ось нá, поживися, а там щось придумаємо...

                Незнайомка поділилася кількома ліверними пиріжками.

                - Спасибі, я не голодний.

                - Але й не ситий... Їж! Не смій перечити мамці...

                - Але ж...

                - Я – Оксана, - усміхнулася. Вона була круглолицею і круглозадою, солодкогубою і солодкоцицею, верхня губа ледь помітно відкопилена і погляд – пронизливий, ніби холодний вітер, такого ж насиченого кольору снігової хмари; він, здавалося, проникав під канарково-жовту футболку, під занедбані штани, під відсутність шкарпеток й обпікав шкіру льодяною прохолодою, штрикав дрижаками, хапав крижаними кліщами.

                При згадці про студінь, мене взяла трясця.

                - Та ж ти наче у пропасниці! - помітила Оксана і миттю загорнула мене куфайкою з власного плеча; мене оповило напівтваринне живе тепло, від якого відгонило запахом суки. Я усміхнувся.

                - Ну ось, так краще.

                - А ти як? - зігрітому мені раптом стало соромно за її довгі соски, котрі просвічували і крізь льняний бюстгалтер, і крізь ситцеву чоловічу сорочку.

                - Байдуже, я ж міцна, я – чоловік.

                - Кхе! - ледь не вдавився пиріжком. - Як так?

                - Згодом розповім... може. До речі, тобі куди їхати?

                Я назвав.

                - Чесно? Без «пе»?

                Ствердно киваю головою.

                - Мені також...

                - Так не буває.

                - Звісно, квитка ти сам не купиш, не зможеш купити, - твердила Оксана. - Не біда. Я скоро...

                - Стривай, - підхопився. - Я з тобою.

                - Сторожуй речі, - нібито і м’яко сказано, але я чомусь підкорився.

                А речей у неї було чортма. Хіба старомодна картонна валіза з обкованими кутами, пофарбована охровою фарбою для підлоги; з такими іноді проводжали до війська молодих колгоспних спеціалістів. Хочу сказати, що на стежі я став поволі чманіти - може далася взнаки утома, може від чарів, а може то від відьомського сучого тепла. Гадаю, заплющу очі рівно на півтора миті і...

                Прокинувся від різкого стусана:

                - Ваши документы, гражданин!?[7] - то був смаглявий, золотозубий, ніби наполовину циган, міліціонер зі сформованим пильно-ласим поглядом голови житлового кооператива і пикою алкоголіка.

                - Розумієте... - я став, збиваючись і перестрибуючи з п’ятого через десяте, розповідати про свою трагікомедію.

                - Соловей, соловей, пташечка!.. Брешешь ты… А в саквояже-то что?..[8]

                - Та не знаю...

                - То не його валіза, а моя.

                - А вы кто такая? Документы есть?

                - Есть справка об освобождении… Вот…[9]

                Оксана, навмисне торкнувшись чіпкими пальцями моїх грудей, дістала з внутрішньої кишені своєї-моєї куфайки якісь офіційні папери і передала охоронцеві суспільного спокою. Той хитрувато примружив очі, майже як наш голова кооперативу, коли дуже хоче отримати хабаря, а таке бажання в нього перманентне.

                - Валяй, чтобы духа твоего здесь не было![10] - випалив, коли мрія збулася.

                - Ти сиділа? - невідомо для чого перепитав я, коли нахабний сержант з виглядом і гонором портового буксира міряв фарватер залу очікування. - За що?

                - За що сиділа, за то вже відсиділа. Яке твоє діло? Я зечка-самаритянка, а ти – фраєр, лох, ніщо, пшик... І взагалі, краще би не базікав, а дожовував і рухаймося до перону, адже за п’ятнадцять хвилин прибуває наш потяг.

                - Як це тобі вдалося?

                - З перекупниками трохи побóтала по фені[11].

                - Що зробила?

                - От дурник… Тобто поговорила по-злодійськи - і домовилася. Поїдемо в купе. Тільки удвох, ти зверху... а я навколішки.

                - Зрозумієш вас, говорили би по-людськи. Ні, вони, мовби ті цигани, - самі розуміють усе, а їх не розбереш. Законспірувалися... Вчися бути людиною і говорити по-людськи…

                Оксана зовсім не слухала, а вчепилася за ручку валізи і пішла, я крокував слідом, насолоджуючись глевким ліверним пиріжком і коливаннями соковитич сідниць. Час, норовистий і невблаганний час завше зупиняється, коли його потрібно вбити; секундна стрілка шпортається, хвилинна – неначе заіржавіла, але я в Оксаниному товаристві часу не помічав, хотілося слухати її балачки, бачити вправні рухи чітко окреслених губ, ловити хмаробарвний погляд...

                У купе ми виявилися удвох, так як обіцяла попутниця.

                Вона навпомацки, не відкриваючи навстіж, залізла до своєї охрової чудо-валізи і дістала звідтіля банку консерви, тушкована яловичина, а слідом – пляшку вина.

                - Масандра! - прочитала Оксана. - За зустріч?

                Я спробував заперечити, що краще б за зустріч закусити, але пручатися спасительниці не міг. Знову стало тепло, спочатку в тельбухах, а згодом і в закляклих тапочках…

                - Давай, в карти перекинемось? - підморгнула попутниця. - На просто так…

                - А що? Давай!..

                Ось тут мені й пощастило. Грали спочатку в дурня – простого, підкидного, погонного і перевідного, грали відьми і бика, намагалися на станціях і відносно рівних ділянках колії спорудити туалет, бавилися, мов дітлахи, які вирвалися з-під всевидячого ока материнства, тільки в двадцять одне я навідріз відмовився, бо був наслуханий про картярських шулерів. Але, яку би ми гру не починали, я виходив переможцем… А вона посміювалась і  знову перепитувала:

                - На просто так[12]?

                - Угу.

                І знову піки, бубни, черви і купа хрестів…

                - Слухай, Василю: звідки ти взявся на мою погибель? - раптом цілком серйозно перепитала злодійка. - Чому я тебе хочу?

                - Ти справді?

                - А що мені кидатися на тебе? Ходи сюди…

                - Ні, - а штани з випуклими не тільки колінами красномовно промовляли про протилежне. - Я ж одружений.

                - Я не хочу заміж, навіть за тебе, але я хочу тебе… Чуєш?.. Кому кажу?..

                Вона присунулася впритул, стала навколішки…

                О, які це солодкі губи… Гарячі і вправні…

                - Ти хотів чути про мене? - раптом запитала Оксана, коли я був за мить до катапультування.

                У відповідь я бурмотів щось невиразне і жестом вимагав продовження.

                - На зоні, себто у в’язниці, є свої закони, свої порядки, понятіями зовуться. Там виживає сильніший, міцніший, хитріший, розумніший. Там свої розпорядки, ніби за гратами світу зовсім не існує і не звідтіля ми усі родом. Але іноді не розумієш, з якого боку колючого дроту існує справжній світ...

                Пауза… Солодка пауза… І далі, за мить до фіналу:

                - Гадаєш, нібито нам, жінкам, там дуже солодко?.. Там я була одружена, мала жінку. Вона звалася Поліною, Полечкою, Полею… Крихітна така, маленька, чепурненька, з густим білявим волоссям і незліченною кількістю ластовиння, з виду зовсім як перепелине яєчко. Зовсім дівчинка, хоча вже достатньо зріла жінка. Тричі мама, але з дівочими грудьми і трохи відвислим животиком. Встигла піти, вступитися від першого чоловіка, а другого зарізати; зарізати невміло, але рішуче, без вагань і жалю, навіть запрограмовану на мученицьку погибель свиню професійний різник убиває з більшим жалем про скоєне; а ця зарізала, спочатку вдарила між ребра, а потім дорізала, негостреним лезом перерізала клято-кохане неголене ненаситне до оковитої горло. Бо набридло терпіти постійні п’яні чвари, нещадні побої та занадто часті ночівлі у сердобольних сусідів зі зміїними язиками… Ти дубасиш свою?..

                - Н-н-н… так!

Візьміть участь в обговоренні

+++ +++
  • Зберегти, як скаргу
 14.01.2014 03:13  Тетяна Белімова => © 

Не можу не відзначити: "Велелюдно: люди, море люду і просто люди..."
У вас, авторе, своєрідний гумор, місцями смішний, місцями гротескний. Але найбільше імпонує, що основним об`єктом ваших кпинів все ж є ваш ЛГ! Це знімає деяку напругу, яка у мене, відверто зізнаюся, виникла від прочитання першого абзацу "про сук".
Вже думала сьогодні спинитися. Але дуже цікаво, чим там усе завершиться? Йду далі.