Альцгеймерова соната
Vз рубрики / циклу «Альцгеймерова соната»
У кожній жінці проживає сука, хай у вигляді дробового числа, як домішка чи істотна частина, але проживає. В одних – пресуча тисячоголова Керберова мати[1], в інших – осліплена селектованою люттю хортúця-пітбулиха або оскаженіла від мініатюрності кишенькова вівчарка; навіть декоративна болонка чи вівцеподібна пуделиха і ті не позбавлені присмаку сучості; бодай крихта цієї риси знайтися мусить, бо, мабуть, так повелося генетично, що жіночність і сучість – то різні боки однієї монети, чи пов’язані з подвійною Х-хромосомою[2] риси...
Ні, це зовсім не я додумався... Так резюмувала Оксана Петрівна вже на четвертій годині нашого знайомства.
Зустрілися ми за драматичних, як на мене, обставин...
Високосний ранньовесняний місяць у метушливій білокам’яній столиці проминув, як перший статевий акт, - швидко, емоційно, але категорично без розуміння його суті. Начитки лекцій змінювалися чи замінювалися виснажливою нераціональною біганиною по московських магазинах - Галя наказувала купити сього й сього, того й того і ще “на що натрапиш”, а теща склала скрупульозний каталог на трьох дрібно списаних аркушах у косу лінійку; було і просто вештання гранітними набережними, поклоніння державним святиням - це ж просто навпроти ГУМу[3] - з обов’язковим даремним підсвідомим загляданням у тоновані шибки “членовозів”; а може мені пощастить і впізнаю когось із тих можновладців, чиїми портретами кишить ціла країна і кому за певний час - кому скільки куревськими мойрами[4] відміряно - ґарантоване місце ось тут, поруч, у помпезному фортифікаційному колумбарії кремлівської стіни. Велелюдно: люди, море люду і просто люди... Відверті в емоціях витрішкуваті й галасливі приїжджі зайди - їх напівофіційно заведено йменувати гостями столиці. “Ого, а куранти насправді б’ють, якби оце навіжені” – відверто дивується огрядна, але зі слідами неписаної краси, ніби зійшла з восьмиберезневої листівки, полтавчанка; земляк Ходжі Насреддіна багатозначно прицмокує, так слов’яни зазвичай виражають жаль, а для середніх азіатів це звичний вигук-жест; гарячий джигіт звісно ж резюмує сакраментально-анекдотичним: “Вах!”; сповнена осуду калузька, калінінська, липецька, тульська, горьківсько-нижегородська чи владимирська рум’янощока тітка з цілковитим нерозумінням обурюватиметься: “Вахкайте себе, вахкайте, а там за углом варёную колбасу выбросили[5]”; корінні москвичі - їх небагато, хоч бірку до вуха чіпляй, ніби племінній корові, або до Червоної книги занось - абсолютно байдуже снують поміж усіма категоріями гостей; це хіба новоспечені мешканці столиці, учорашня провінційна лімітá, з нарочито-надмірним “аканням” презирливо виціджують із поморщеної пики: “Па-ана-а-ехало[6]”...
Москва – цей золоточолий новий вавилон на кисільних берегах – захопила і закрутила голову, забрала усі сили, виснажила до останку, завертіла у чудернацькому вирі людей, персон і коліс, дбайливо пережувала у переповненій підземці, оберегла від арбатських наперсточників та філігранних шахраїв, аж поки не виплюнула мене на другу полицю купейного вагона.
Весняна ніч минула у царстві шизофренічних сновидінь, аж під ранок сизий приморозок змусив тіло здригнутися, але з першими сонячними промінцями оклигала втомлена враженнями душа.
У Києві стояли довго, хвилин зо двадцять, ніяк не менше... Мені раптом закортіло приїхати додому з пам’ятним сувеніром. З Тули заведено привозити самовари, заряджені обоймою пряників, з перлинової Одеси – романтичні спогади і венеричні хвороби, а з Києва - звісно ж, торти... Хай навіть їх перепродують вчотиридорога панове спекулянти, але відвідати усім сімейством хрустке солодке тіло, приправлене багатокаратними горішками, це ж істинне блаженство. “Це наш татко привіз зі столиці!” – Галя манірно куштуватиме солодощі, поки малесенька Олечка темлевитиме за обидві щоки. А мені наостанок зостанеться хіба просочений водянистим кремом пергамент.
Це ж так солодко, коли даруєш, даруєш навіть копійчану річ, але твій подарунок сприйнятий щиро, а не з банальними люб’язностями, передбаченими складними правилами етикету...
Та не судилося, бо поки я штовхався у юрбі таких самих ласих на солодощі, кудись поділися останні гроші з ненадійної кишені. Врешті я спантеличений втратив відлік часу і спізнився на поїзд. Ось тобі й маєш, залишитися в середині квітня на київському пероні, маючи на собі благеньку бавовняну футболку придуркувато-канарково-жовтого кольору і такі ж благенькі спортивні штани з відвислими колінами, без шкарпеток, без цигарок і в подертих кімнатних тапках зі загнутими задниками, зате без копійчини коштів. Майже тобі хрестоматійний інженер Щукін, але тому господь надіслав великого комбінатора...
Коли крокувати пішки і жваво – відповідно до кліматичних умов - за світловий день можна добратися ледь не до самого вузлового Фастова. Можна спробувати подорожувати зайцем на електричках і мотрисах, в такому разі за тиждень може доїду. Не виключена подорож у товарних порожняках чи в кабіні машиніста, який голосно сміятиметься, надриватиме тельбухи і поблажливо обіцятиме довезти до наступного перегону. Є ще кілька варіантів: вижебрати пару п’ятнадцятикопійчаних монет, телефоном повідомити жінку про свою недолугість, особливо потішити цим Гáлину маму, і дочекатися на терміновий грошовий переказ. А можна здатися на милість міліції...
- Не роби цього, - зненацька промовила брюнетка, яка сиділа в залі очікування по сусідству.
- Ви читаєте думки?
- Ага, - усміхнулася нахабно і приязно. - Особливо, коли їх висловлюють вголос.
- Даруйте, забувся...
- Байдуже, - вона усміхнулася ще нахабніше і приязніше. - Ось нá, поживися, а там щось придумаємо...
Незнайомка поділилася кількома ліверними пиріжками.
- Спасибі, я не голодний.
- Але й не ситий... Їж! Не смій перечити мамці...
- Але ж...
- Я – Оксана, - усміхнулася. Вона була круглолицею і круглозадою, солодкогубою і солодкоцицею, верхня губа ледь помітно відкопилена і погляд – пронизливий, ніби холодний вітер, такого ж насиченого кольору снігової хмари; він, здавалося, проникав під канарково-жовту футболку, під занедбані штани, під відсутність шкарпеток й обпікав шкіру льодяною прохолодою, штрикав дрижаками, хапав крижаними кліщами.
При згадці про студінь, мене взяла трясця.
- Та ж ти наче у пропасниці! - помітила Оксана і миттю загорнула мене куфайкою з власного плеча; мене оповило напівтваринне живе тепло, від якого відгонило запахом суки. Я усміхнувся.
- Ну ось, так краще.
- А ти як? - зігрітому мені раптом стало соромно за її довгі соски, котрі просвічували і крізь льняний бюстгалтер, і крізь ситцеву чоловічу сорочку.
- Байдуже, я ж міцна, я – чоловік.
- Кхе! - ледь не вдавився пиріжком. - Як так?
- Згодом розповім... може. До речі, тобі куди їхати?
Я назвав.
- Чесно? Без «пе»?
Ствердно киваю головою.
- Мені також...
- Так не буває.
- Звісно, квитка ти сам не купиш, не зможеш купити, - твердила Оксана. - Не біда. Я скоро...
- Стривай, - підхопився. - Я з тобою.
- Сторожуй речі, - нібито і м’яко сказано, але я чомусь підкорився.
А речей у неї було чортма. Хіба старомодна картонна валіза з обкованими кутами, пофарбована охровою фарбою для підлоги; з такими іноді проводжали до війська молодих колгоспних спеціалістів. Хочу сказати, що на стежі я став поволі чманіти - може далася взнаки утома, може від чарів, а може то від відьомського сучого тепла. Гадаю, заплющу очі рівно на півтора миті і...
Прокинувся від різкого стусана:
- Ваши документы, гражданин!?[7] - то був смаглявий, золотозубий, ніби наполовину циган, міліціонер зі сформованим пильно-ласим поглядом голови житлового кооператива і пикою алкоголіка.
- Розумієте... - я став, збиваючись і перестрибуючи з п’ятого через десяте, розповідати про свою трагікомедію.
- Соловей, соловей, пташечка!.. Брешешь ты… А в саквояже-то что?..[8]
- Та не знаю...
- То не його валіза, а моя.
- А вы кто такая? Документы есть?
- Есть справка об освобождении… Вот…[9]
Оксана, навмисне торкнувшись чіпкими пальцями моїх грудей, дістала з внутрішньої кишені своєї-моєї куфайки якісь офіційні папери і передала охоронцеві суспільного спокою. Той хитрувато примружив очі, майже як наш голова кооперативу, коли дуже хоче отримати хабаря, а таке бажання в нього перманентне.
- Валяй, чтобы духа твоего здесь не было![10] - випалив, коли мрія збулася.
- Ти сиділа? - невідомо для чого перепитав я, коли нахабний сержант з виглядом і гонором портового буксира міряв фарватер залу очікування. - За що?
- За що сиділа, за то вже відсиділа. Яке твоє діло? Я зечка-самаритянка, а ти – фраєр, лох, ніщо, пшик... І взагалі, краще би не базікав, а дожовував і рухаймося до перону, адже за п’ятнадцять хвилин прибуває наш потяг.
- Як це тобі вдалося?
- З перекупниками трохи побóтала по фені[11].
- Що зробила?
- От дурник… Тобто поговорила по-злодійськи - і домовилася. Поїдемо в купе. Тільки удвох, ти зверху... а я навколішки.
- Зрозумієш вас, говорили би по-людськи. Ні, вони, мовби ті цигани, - самі розуміють усе, а їх не розбереш. Законспірувалися... Вчися бути людиною і говорити по-людськи…
Оксана зовсім не слухала, а вчепилася за ручку валізи і пішла, я крокував слідом, насолоджуючись глевким ліверним пиріжком і коливаннями соковитич сідниць. Час, норовистий і невблаганний час завше зупиняється, коли його потрібно вбити; секундна стрілка шпортається, хвилинна – неначе заіржавіла, але я в Оксаниному товаристві часу не помічав, хотілося слухати її балачки, бачити вправні рухи чітко окреслених губ, ловити хмаробарвний погляд...
У купе ми виявилися удвох, так як обіцяла попутниця.
Вона навпомацки, не відкриваючи навстіж, залізла до своєї охрової чудо-валізи і дістала звідтіля банку консерви, тушкована яловичина, а слідом – пляшку вина.
- Масандра! - прочитала Оксана. - За зустріч?
Я спробував заперечити, що краще б за зустріч закусити, але пручатися спасительниці не міг. Знову стало тепло, спочатку в тельбухах, а згодом і в закляклих тапочках…
- Давай, в карти перекинемось? - підморгнула попутниця. - На просто так…
- А що? Давай!..
Ось тут мені й пощастило. Грали спочатку в дурня – простого, підкидного, погонного і перевідного, грали відьми і бика, намагалися на станціях і відносно рівних ділянках колії спорудити туалет, бавилися, мов дітлахи, які вирвалися з-під всевидячого ока материнства, тільки в двадцять одне я навідріз відмовився, бо був наслуханий про картярських шулерів. Але, яку би ми гру не починали, я виходив переможцем… А вона посміювалась і знову перепитувала:
- На просто так[12]?
- Угу.
І знову піки, бубни, черви і купа хрестів…
- Слухай, Василю: звідки ти взявся на мою погибель? - раптом цілком серйозно перепитала злодійка. - Чому я тебе хочу?
- Ти справді?
- А що мені кидатися на тебе? Ходи сюди…
- Ні, - а штани з випуклими не тільки колінами красномовно промовляли про протилежне. - Я ж одружений.
- Я не хочу заміж, навіть за тебе, але я хочу тебе… Чуєш?.. Кому кажу?..
Вона присунулася впритул, стала навколішки…
О, які це солодкі губи… Гарячі і вправні…
- Ти хотів чути про мене? - раптом запитала Оксана, коли я був за мить до катапультування.
У відповідь я бурмотів щось невиразне і жестом вимагав продовження.
- На зоні, себто у в’язниці, є свої закони, свої порядки, понятіями зовуться. Там виживає сильніший, міцніший, хитріший, розумніший. Там свої розпорядки, ніби за гратами світу зовсім не існує і не звідтіля ми усі родом. Але іноді не розумієш, з якого боку колючого дроту існує справжній світ...
Пауза… Солодка пауза… І далі, за мить до фіналу:
- Гадаєш, нібито нам, жінкам, там дуже солодко?.. Там я була одружена, мала жінку. Вона звалася Поліною, Полечкою, Полею… Крихітна така, маленька, чепурненька, з густим білявим волоссям і незліченною кількістю ластовиння, з виду зовсім як перепелине яєчко. Зовсім дівчинка, хоча вже достатньо зріла жінка. Тричі мама, але з дівочими грудьми і трохи відвислим животиком. Встигла піти, вступитися від першого чоловіка, а другого зарізати; зарізати невміло, але рішуче, без вагань і жалю, навіть запрограмовану на мученицьку погибель свиню професійний різник убиває з більшим жалем про скоєне; а ця зарізала, спочатку вдарила між ребра, а потім дорізала, негостреним лезом перерізала клято-кохане неголене ненаситне до оковитої горло. Бо набридло терпіти постійні п’яні чвари, нещадні побої та занадто часті ночівлі у сердобольних сусідів зі зміїними язиками… Ти дубасиш свою?..
- Н-н-н… так!
