Дівчинка з міста

Катруся була із заможної родини. Батьки створили їй всі умови для хорошого життя та навчання. Навіть віддали її в приватну школу, щоб покращити навчання. Але дівчинка любила звичайну школу і звичайних вчителів та дітей. Та батьки казали, що вони краще знають, що їй треба, вони хочуть, щоб донька виросла розумною, а все інше їх не хвилювало. А бодай би хоч раз спитали, чого насправді хочуть зелені оченята, що їм бракує, що їх приваблює. Вони хочуть прогулянок у парку, біля річки, чи в бабусі в селі, де таке хороше господарство, а ще їм бракує розуміння найрідніших людей, які одного разу спитають: «чого ти Катрусю хочеш»?  

Вона хоче жити в селі, бо місто її душить, а в бабусі так гарно й просто: старенький телевізор «Весна» найближче лежить до душі, бо там багато наклейок, які вона кожного разу наклеювала, коли вони приїжджали в село. Зараз вже не їдуть, бо батькові дали нову роботу, яка забирає багато часу і до села їздити немає часу. 

Дівчинка ледве чекала канікул, щоб поїхати до бабусі на всеньке літо. Їй не треба ні Парижу, ні Кіпру, ні Єгипту. Хай батько з матір’ю їдуть куди хочуть, хоч на край світу, а вона поїде в село до бабусі, бо там був справжній рай і справжня насолода для юного серця. Гусенята, курчата, каченята, кролі, свині, корова і телятко, яке народилося взимку, а вона його ще навіть не бачила. Це було для неї щастя, якого ніде в світі більше не було тільки в селі. 

Нарешті Катруся закінчила сьомий клас і радісно прибігла додому, а вдома батьки пакували речі на літак до Греції. Мати дала донці їсти і сказала, що вона поїде з ними за кордон. «Але чому?» - розплакалась дівчина. - «Ви ж обіцяли, якщо я буду гарно вчитися ви дозволите поїхати в село! Я вчилася на відмінно і слухала вас, жодного слова вам не заперечила все робила, як ви казали. Я мала, мені тільки чотирнадцять, а вже вмію дотриматися обіцянок, а що ви? Завжди робите, як ви хочете, а спитайте мене, чого я хочу… Будь ласка, відпустіть мене до бабусі, мені не треба жодної копійки, я зароблятиму сама, возитиму гній, копатиму картоплю…» - сльози залили її обличчя. Вона більше не могла сказати жодного слова, тихенько встала, схлипуючи, і пішла в свою кімнату.  

Зрання, коли вона встала, в хаті було тихо, з кухні пахло дуже смачно: 

- Невже вони не полетіли? - мовила дівчинка.  

- Вставай, скільки можна спати? –почувся голос із кухні.  

- Бабусю, це ти? 

- Так це я онучко! - засміялась бабуся.  

- А де батьки? - з подивом спитала мала.  

- Полетіли, а ти поїдеш до мене.  

Катруся стрибала, співала, здавалось, що її радості не було меж. 

Вже тиждень в селі. 

Катруся працювала зранку до вечора: виганяла гусенят до ставу, рвала кролям трави, перепинала телятко, яке пасло в садку. А ще сиділа і спостерігала за лелечим гніздом біля бабусиної хати, а ввечері, коли стемніє, сидить і слухає солов’я, що вправно перебирає мелодії, наче клавіші музичного інструмента. А ще думала про тата й маму, за якими дуже сумує. 

Вже зранку сонечко нещадно пекло. Катруся виганяла гусенят, яким не дуже хотілося йти до ставу. Вони розбігалися в різні сторони, а одне забігло в двір до сусідів. Катруся кинулася його доганяти і побачила хлопчика-однолітка, який сидів в холодку на стільчику в темних окулярах.  

«Мамо, хто це прийшов?» - спитав хлопчина. З хати вибігла мати і сказала, що сусідська дівчинка прийшла за гусенятком, яке заблукало від решти. Забравши птаха, вона погнала птаство на став. Дівчина зрозуміла, що той хлопчина не бачить, мабуть, йому дуже важко, адже він дуже самотній. Повертаючись додому Катруся зайшла до хлопця.  

- Як тебе звати? - запитала. 

- Микола, - почула у відповідь.  

- А мене - Катруся. Я гостюю в бабусі. Миколо, можна я прийду до тебе ввечері і ми поговоримо, а зараз мені треба бігти. Бо я маю допомогти бабусі! 

Цілий день Катруся думала про Миколу, його біда колола її маленьке серце, а в душі панував смуток, бо вона на мить закрила очі і уявила, як це жити все життя у темряві, вона боялася вийти вночі у двір, бо найменша темрява її лякала. А як живе в ній він - не розуміла.  

Коли зробила всю роботу, помчала до Миколи, щось тягнуло її до нього і вона не змогла відмовити цьому поклику.  

Вони сиділи на лавці і розмовляли. Хлопець питав її про квіти, трави, про метелики, про сонце небо і зорі, а дівчина розповідала йому про все, що він питав. А він розказував про соловейка, який щовечора співає, наче грає на сопілці. Катруся здивовано спитала:  

- Ти теж його слухаєш? Для мене його пісня - неначе заспокійливе після важкого дня. - зітхнула дівчинка.  

Майже весь вільний час Катерина проводила з Миколою. Діти ходили в садок торкалися дерев та квітів. Подруга розказувала Миколі про різні рослини й тварини, а він, натомість, розповідав, про що вони говорять в його темному світі.  

Кожного вечора прощалися, а зранку знову гуляли разом. За декілька тижнів Катрусю було не впізнати. Вона трошки виросла, а головне навчилася не боятися темряви. Бо друг розказував, що це дивовижний та чарівний світ відчуттів, там живуть незвичайні люди, бо вони ніколи нікому не бажають зла.  

Микола після знайомства з Катрусею, теж став іншим – більш розкутим, на обличчі в нього дедалі частіше з’являлася посмішка. Ранком, коли вставав, та вмивався, то питав маму, чи гарно виглядає, чи волосся не стовбичить в різні боки. А вона тільки посміхалася, бо материнське серце розривалося од щастя за власну дитину, що син почав жити. Щасливому Миколі здавалось, що в нього з’явилися очі в душі, після знайомства з подругою, яка була дуже щирою, а головне сприймала його таким, як він є. 

Дні спливали, зостався тиждень і треба буде їхати в місто до школи. Діти знали, що скоро доведеться попрощатися, але вони домовилися, що не думатимуть про той день, а просто житимуть і радітимуть хорошій дружбі.  

Всі навколо дивувалися, як дівчинка з міста може мати таке добре та щире серце, що проміняло закордонний відпочинок на звичайне село, та стареньку бабусю, а зараз ще тягається з цим хворим хлопцем, хіба інших нема? Інші є, але в них нема такого доброго і чуйного серця, як мав Микола. 

…Надворі цілий день лило, як з відра. 

Катруся сиділа вдома. Бабуся не випускала її, щоб не простудилася. Але їй так хотілося піти до Миколи, бо завтра вже треба їхати до міста. Хотілося сказати Миколі пару слів на прощання… Написала б листа, але він не прочитає, подзвонила б, але ні вона, ні він не мають телефонів… Маленькі роси котились одна за одною, дівчинка плакала, дивлячись у вікно. Їй здавалось, що дощик підігрує їй, а ще навмисно посилюється, бо, мабуть, не хоче, щоб вони зустрілися, адже не перестає ні на мить.  

Пролунав стукіт у двері. Першою зайшла Миколина мама, а за нею обережно ступав сліпий син.  

- Привела його, бо дуже хотів прийти, - сказала мати.  

-Якщо можна, то я його залишу, бо вдома багато роботи, а потім прийду! Бабуся подивилась на онучку і тихо мовила: «Нехай!».  

Коли мати пішла, бабуся теж зібралася кудись. Зрозумівши, що їм треба поговорити. 

- Йду до баби Ганки, спитаю, чи пенсію їй принесли… 

Катруся швиденько витерла сльози.  

- Чому ти плачеш? 

- Я не плачу, – відповіла з посмішкою дівчина. 

- Я ж бачу. 

- Вибач, але ти не можеш бачити… 

- Можу, бо ти навчила мене бачити світ серцем і душею. Якщо я не бачу очима, то це не означає, що я не бачу взагалі. 

Дівчина розсміялася.  

- Тепер бачу, що ти щаслива, – з посмішкою зауважив Микола. 

- Я завтра поїду. 

- Я знаю. 

- Тобі буде важко без мене? 

- Ні не буде, бо я завдяки тобі я почав жити. Ти повірила в мене і тепер я хочу вчитись, щоб мати хорошу освіту. Мати сказала, що віддадуть мене в спеціальну школу. А потім піду в училище, здобувати фах.  

- Але… 

- Тепер, для мене не має але, є велике бажання жити, бо життя дороге у будь-якому випадку, чи ти здоровий чи з фізичними обмеженнями. Одне слово, варто жити, бо існування нестерпне. У мене до тебе єдине прохання: прочитай мені з цієї книжки новелу Василя Симоненка «Вино з троянд». Я вчора чув про нього по радіо, там сказали, що дуже гарне. Мати принесла книгу з бібліотеки. Якщо тобі не важко, будь-ласка… 

З очей в Катрусі знов побігли сльози, перед нею сидів не той хлопець, якого вона зустріла декілька місяців назад, той був сумний не впевнений, навіть говорив з великими труднощами, а зараз він посміхається, жартує, а головне в нього з’явилася мрія.  

- Ти знову плачеш? 

- Ні… 

- Я бачу, перестань, невже тобі не цікаво почитати? 

- Цікаво, цікаво… 

Катруся бере книжку, шукає «Вино з троянд». Починає читати…  

Все в хаті затихло, здавалось, навіть годинник перестав калатати, зупинився і вслухається в ніжний голос. Микола сидів непорушно, вслухався в оповідання, щоб запам’ятати кожне слово, що злітало з вуст Катерини. Неначе на одному подиху, дівчина прочитала оповідання, останні рядочки давалися їй з труднощами вона не хотіла розплакатися знову, щоб не засмутити Миколу. Хлопчина обережно підняв окуляри витер сльози, щоб Катруся не бачила. 

- Чому ти плачеш? – спитала. 

- Я не плачу, щось в око потрапило… 

- Не обманюй. Я ж бачу. 

- Катю, дозволь тебе спитати.  

- Питай! 

- А ти б покохала, так, як Оля, бо ж він був кульгавий, а вона була дуже гарною.  

- Покохала б, якщо б він зробив мені вино з троянд… та жартую я, не засмучуйся!  

Вони голосно посміхнулись обоє. Дівчина взяла його за руку і мовила тихо: 

- Серце, серце кохає й душа до душі тягнеться, а не обличчя до обличчя. Бо воно старіє, от душа живе вічно і треба їй довіряти, бо вона покаже нам дорогу до вічності. А там всі ми будемо здорові й щасливі, якщо проживемо, так, як велить нам Господь.  

- Ти не відповіла, покохала б чи ні! 

- Так! – сказала ніжно Катруся. 

…Лагідно гріло сонечко. Здавалося, що вчора дощу й не було, хіба що калюжі нагадували про нього. Приїхали батьки. Дівчина кинулася їх зустрічати. Вона дуже за ними сумувала, бо ж вони так довго не бачились.  

- Ми привезли тобі подарунок, ось, тримай.. 

- Що це?  

- Мобільний телефон, про який ти мріяла, – сказав тато до Катрусі.  

- Він мій… – зітхнула дівчина. 

- Так, твій! – погладила по голові мати. 

- Я можу зробити з ним все, що захочу? 

- Так все, що захочеш… 

- Тоді хвилинку, почекайте…. 

Вона вибігла з хати і бігла так швидко, наче летіла. Навіть не оминала калюжі. Забігла до хати, а Микола сидів на стільчику й слухав засмучено радіо. 

- Привіт! 

- Привіт! А ти ще не поїхала? 

- Зараз їду. На, ось, тримай, – ніжно поклала йому в руку. 

- Що це? 

- Наш зв`язок з тобою, я буду тобі дзвонити від тата, тепер ми будемо знову разом, а на канікули приїду знову. 

- Я не можу його взяти. Батьки купили його тобі, а не мені!  

- Тобі він більше потрібний, а мені, яка з нього користь, якщо я не зможу говорити з тобою? 

- Вибач, але я не візьму! 

- Бери, і не сперечайся!  

Дівчина нахилилась і поцілувала Миколу в щоку! Від такої несподіванки хлопець, втратив здатність промовити слово, а не те, щоб сперечатись… 

- Бувай! Вечері чекай, я обов’язково до тебе прийду, але через телефон! 

- Зачекай, а що я тобі подарувати? 

- Готуй вино з троянд. Коли приїду, то скуштуємо! 

Вони обоє голосно засміялись.