Птах
Вона бігла по вибитій бруківці, вдягнута як хлопець, аби ніхто не перешкоджав її роботі.
На них бігли вороги. Стерв’ятники, що мали б захищати свій народ, а не винищувати його від вказівок вищих чинів. Вона схопила пораненого, їй допомогли його відтягти. Летіли вогненні суміші. Вибухали феєрверки. Щось мирне стало святом Смерті. Відбивали ритми по металевих сміттєвих баках. Горіли палатки.
Пораненого принесено. Дівчина вказує медсестрам що робити: де перев’язувати, де зашивати, що колоти.
Час іти знову.
Кого тут люблять, так це дівчат, що розносять їжу.
Зимнє сонце анітрохи не допомагало в дикий мороз. Рознощиця міцно стискала коробку, аби не впустити дорогоцінні бутерброди. На дні лишилося два. Дівчина голодними очима поїдала їх.
Але залишився хлопець на барикаді. Він напівсонними очима вдивлявся у далечінь.
- Агов! Відволічіться на хвильку, - тоненьким змерзлим голоском мовила дівчина підіймаючись.
Він повернувся до неї, посміхаючись. Дівчина зашарілася, дивлячись йому в очі. Здавалося, в них море розлилося.
Вона протягнула коробку, томно дивлячись на їжу.
- Давай так, - мовив він, помітивши це, - мені весь сир, а тобі ковбасу.
- Але ж… ти ж усю ніч… - знітилася дівчина. – Краще навпаки, тобі сили потрібні.
Вони розділили бутерброди і дівчина миттю з’їла свій.
- Як тебе звати? – спитав хлопець.
- Мрійка. Всі так називають.
- Андрій. Дуже приємно, - посміхнувся він. Руки без рукавичок тремтіли від холоду.
- Та ти змерз! – гукнула Мрійка й почала розтирати Андрієві руки. Тепер була його черга зашарітися. Старші люди посміювалися, а хтось гукнув:
- Красуне, обійми його вже.
- Ага, так швидше зігріється.
- Це і справді допоможе? – по-дитячому щиро здивувалася дівчина і обняла хлопця. Усі навколо й Андрій зайшлися сміхом.
Дим виїдає очі, але треба дивитися крізь темряву, що спалахує кривавим вогнем. Натовп збільшився. Його вбивці наближалися. Чулися крики і стогін. Дівчина рушила. Перед нею був хлопець. Скривавлена нога і обпалена куртка. Дівчина допомогла йому підвестися. Правоохоронцям залишився з десяток метрів.
Угорі засяяла зірка. На мить зависла у втомленому небі. А потім ринулася до людей. Летіла до неї, просто у руки. Хлопець здоровими руками відштовхнув дівчину.
Тривога. Мить. Спалах. Біль.
Пекельний.
Вона кричала. Їй обпалило обличчя. Ледь-ледь. Вона встигла здерти вже сяючу пов’язку. Хтось летів з якимось ганчір’ям рятувати палаючого вже двічі героя. А «охоронці» тут.
Один з них схопив її за руку. Відвів подалі. Зняв шолом. Турботливо оглянув рани.
- Нащо ти тут? Я просив тебе не приходити! – кричав він.
Дівчина втомлено дивилася в очі коханого.
- Я там, де маю бути. Це мій обов’язок. Я давала клятву, як і ти.
- Я благаю тебе – не іди туди! – сльози бриніли на його очах.
Вона ніжно поцілувала його.
- Я кохаю тебе… ким би ми не були.
По обіді Мрійка знову прийшла, але хлопця не було.
- Він відсипається, бо постійно вночі на варті стоїть.
Вранці вона була біля барикад з купою їжі та чаєм у термосі.
- Нічого собі, - вигукнув Андрій. – Це все мені?
- Я неправильно розподілила вчора, і ти залишився голодний, - вибачалася Мрійка, наливаючи гарячий напій.
Андрій з вдячною утомленою посмішкою взяв теплу кружку.
- Чому ти саме вночі вартуєш?
- Зір гарний маю, - стиснув плечима хлопець. – А ще про «охоронців» наших багато знаю.
- Тобто?
- Вивчав їх методи.
Мрійка все ж не зводила здивованого погляду. Андрій посміхнувся.
- Я пишу оповідання. Кілька з них вимагали достовірного знання схем поведінки військових, їх історії.
- І у блиску смолоскипів ти слово за словом твориш?
- Як би цинічно не звучало, але іноді так бувало.
Мрійка трохи знітилася, та все ж сказала:
- Я б дуже хотіла почитати те, що ти пишеш.
Андрій з посмішкою взяв її за руку і мовив:
- Якщо не забудеш про мене, то прочитаєш.
Мрійка раптово обняла хлопця і прошепотіла:
- Ніколи-ніколи не забуду, - а як відсунулася додала: - Я ніколи не забуваю людей.
Андрій здивувався тій дитячій щирості, якою світилися її очі.
- Я теж.
Вона ринулася в обхід. Чула навздогін розпачливо вимовлене своє ім’я. Бігла наче по мінному полю. Продиралася крізь натовп. Забирала поранених і несла у медпункти. Рук не вистачало, тож ніхто не звертав уваги на її стать. Втомлена. У чужій крові. Волосся вибилося й заважало. Вона дістала ніж і відрізала його. Колись прекрасні пасма поглинув вогонь.
Під вечір люди стали напруженими. Щось відбувалося. Вартові діставали всю зброю і готувалися захищатися.
- До нас гості. Птахи прилетіли. Хочуть тут гніздо звити, - мовив хтось.
Уночі прийшла біда.
- Де Андрій? Він щоночі вартував на цьому місці, - випитувала Мрійка у чоловіків на барикадах.
- Він пішов вранці додому. Вже мав би повернутися. Тою північною вулицею. Можливо зіткнувся там з…
- Дивіться! – крикнула Мрійка, дивлячись повз спини вартових. – Силовики когось потягнули на південь.
Залунав вибух. Дівчина здригнулася.
- Йдемо зараз же, - мовив хтось. – Двоє залишаються на варті.
- Я іду туди з вами, - вигукнула дівчина.
Вони перезирнулися.
- На свій страх і ризик…
Дівчина кивнула.
Сніг засипає попіл. Палають автобуси. Хтось крикнув про важко постраждалих на передовій. Хтось намагався стримати непокірну дівчину.
Вони всі були вдягнуті у темний одяг, скрадалися подалі від вогню. Пробігли наскрізь порожньою будівлею, вистрибнули крізь розбите вікно.
Попелясте повітря виїдало очі. Повіки боляче опускати. Мрійка витирала сльози і не відставала. Вона боялася. Панічно боялася, але бігла.
Вони на місці. Охорони нема.
Троє чоловіків. Скривавлені. Їх швидко відтягнули до порожньої будівлі. Вони дихали. Відкрили очі. Хтось намагався встати.
- Хто з вами ще був? – спитала Мрійка, витираючи кров з їх облич.
- Сова і Максим, - мовив один з поранених. Він придивився до дівчини: - А це ти, красуне. Андрій Сова і Максим відстали від нас.
Він скривився від раптового болю.
- З ним все гаразд? – спитала дівчина.
- У нього нога поранена і… - він зітхнув, - скоріш за все він у шпиталі.
Її супутники мовили:
- Іди. Ми впораємося.
Вже не блищали закіптявілі щити. Лозунги гриміли захриплими голосами. Дівчина вилізла на гору каміння, аби не лізти крізь божевільний натовп.
Постріл.
І знову мить.
І знову біль.
Дівчина відчула слабкість. Ноги не витримали, і вона скотилася униз. Вона відчувала кров, от тільки це її кров. Кулі вже не гумові.
Вона закрила очі, думаючи про свого коханого. Зламає крила її птах. Війна вже торує свій шлях свинцем.
Хтось кричав про вогнепальну зброю. Мрійка влетіла у медпункт.
- Я доброволець, - гукнула вона.
Очима шукала знайомі обличчя. Їх тут були десятки. Люди, з якими вона кожен день стикалася. І вони всі тут. Скривавлені, обпечені.
Знайшла. Його обмотували бинтами. Дівчина бачила страшні опіки. Допомагаючи медсестрам, вона благала небеса, аби він відкрив очі. Але…
Ранок був надто тихим. Все навколо біле з сірим. Попіл і сніг. Лід і метал. Люди розгублено озиралися.
Майоріли від вітру подерті стяги. Залунав тихо гімн. Сотні голосів як молитву повторювали його.
Вона прокинулася від того, що рука коханого стиснула її руку.
Київ, 18 лютого 2014
