Мама сказали...
Мені 50 і я зовсім не вмію жити.
Я жахлива мама, паскудна дочка, паршива жінка, що на старості літ нікому не буду потрібна. Я дурна. Так сказала моя мама, коли в пориві жалю і гніву я назвала її винною у всіх своїх негараздах.
Було ніби недавно.
- Мамо, чуєте, Іван мене заміж кличе.
- Най кличе. Що то за Іван такий? З Косова? Гуцул? Має хату і придане? А, ти не знаєш. Поцілював, каже, що любит, бере до себе? Роби як знаєш.
Не минуло й року…
- Мамо, як файно, же ви приїхали! Якраз малий щось заслаб, а мені на роботу, то й посидите з ним.
- Посидите? Не буду я в тійво глуші сидіти і тобі не дам. Лишила с ми саму з пияком, і сидиш в тійво ямі. Збирай речі! Бігом кажу! Іван? Мені в с…ці твій Іван, як любит, то приїде і будете коло мене жити.
Але Іван приїхати не міг, принаймі не відразу. А Лесик знав, що то його хресний інколи приїжджає, і до себе до Косова постійно кличе. Мама сказала не розповідати малому хто його тато. А ще сказала йти на роботу, малому якось ради дадут. Та й малий такий спокійний, що сам по собі росте.
І вже через рік дежавю.
-Мамо, чуєте, Іван заміж кличе.
- Та вже знаю-знаю. Та й файно є, ти дівка молода, чого без хлопа сидіти маєш. До Новгорода з собов бере? Ненадовго? А потім в Молдавію? Ну нє, дорогенька. В ніяку Молдавію. Мене туво лишити? Вже Ніна втікла з дому зі своїм циркачем, тепер ще й ти втікай. Кому ти там потрібна будеш з однов дитинов на руках, а з другов під серцем?
І ще через кілька..
-Мамо, каже Іван, що зле нам в купі жити. Мо підем окремо з дітьми? Каже, що хоче сам газдувати, а не Вас слухати.
- Ото наволоч, податками забита! Газдувати він хоче? А він вміє? Та що ви варта без мене? Тобі лиш би з хати свиснути, і він за спідницєма бабськими заглядає.
Недовго втікав Іван з хати, аби теща не юдила. Спати з жінков не давала, бо все їй щось треба було навіть серед ночі. Навіть сказати по-хлопськи щось не міг, бо баба тут газдині. Не довго…Привів до хати дівку з пузом. Признався… Навіть не вибачався.. Лиш запитав, що має тепер робити. Так і пішов з миром на довгі роки.
Потім ще був художник. Любив до безтями, ревнував до кожного слупа, ходив за п`ятами і нікуди не пускав.Мама сказала, що такого нам не треба.
А мені Міська не треба було. Робили в одній бригаді на бураках, влюбився хлопчисько, приїхав за мнов до хати і жити просився.Я гнала, я сварила, я втікала. Він ночував на порозі. Мама сказала, що хлопець робітний, такого в хаті треба. А любов? До одного місця та любов. Молоде, дурне. А в мене малі діти, поможе витягнути. Не зле.
Змовчала. Стерпіла. Дбала за Міськом, а він за мнов і хлопцями моїми, хоча татом вони його назвати не могли через малу різницю в роках.
Виросли сини мої, міцні як дубки, але різні, як птахи перелітні. Мала надію старшого, добрішого коло себе лишити, а того урвиська женити десь подалі. Знала, що послухают, і невісточок добрих приведут. Таких, аби мені і бабі вгодили, аби слухали.
Людина планує, а Бог керує…
Не дав мені невістками керувати і жити їх вчити. Старшого, мою надію на добру старість,забрала невісточка до міста. Геть змінився хлопець. На всьо свою думку має. Жіночку слухає, потакає. Та хай вона мудра, і добра, і газдиня файна, але слова мого не послухає, бо геть чисто всьо знає.
І друга файна невісточка, робітна. Але ніц чоловікові перечити не сміє. Мовчит, бідолаха, сірники скидає щовечора, маком пороги обсипає, аби зло обходило сторонами. А за сином золоті верби ростут, нікого не слухає, нам з бабов рота закриває. Ото синів виростила!
А баба своє далі знає. Мене навчає, що маю синові говорити, жінку його ганьбити, жаль в ньому викликати і вину. Я так і робила. Сказала, шо ніколи не прощу невістку за її грішки, що ніколи не переступлю порога їхньої хати, а там мої внуки…мої кровиночки, мої сонечка…
Скоро Великдень. Свято щасливої родини. А моя родина горошинками покотилася по світу, і ніхто вертати до мене не хоче. Мама сказала на то, що нам і так не зле обидвом, аби хлопці гроші присилали. А там най мастят собі голову!
Скоро Великдень. В мені кипить лють, заздрість і нелюбов до всіх довкола.
Понесу кошик святити, розділю яйко свячене на двоє – собі і мамі, і запах тертого хрону вичавить з мене гіркі сльози. І вже не видно буде, чи то я плачу, чи хрін так нагло совість випікає.
А потім запитаю в мами як бути далі…
Цікаво, що вона скаже?
Івано - Франківськ, березень 2014
