Вечір
Коли денний гамір і шум важкою хмарою піднімався у небо, щоб умиротворено заснути. Коли задушливе повітря скраплювалося кришталевою росою і наповнювало легені вершковими сутінками. Коли турботи і неприємності під дулом власної совісті замикалися у найвіддаленішій камері душі, щоб на ранок знову здобути свободу. Коли безсоромний біль отруйною сльозою котився по розпашілій щоці. І коли на серці так спокійно, наче ти не людина, а робот, без почуттів і переживань.
Увечері вона забувала про все: про свою самотність, про свої почуття, про свій біль, про своє справжнє життя…
Він накидав на її плечі розшитий зорями плащ, подихом вітру торкався її щоки і легенько куйовдив волосся. Він любив розповідати їй казки з власної колекції, а вона із задоволенням його слухала. Вона ніколи не бачила його обличчя, він ховався за темною вуаллю ночі. Вона ніколи не торкалася його долоні, він занадто холодний. Вона ніколи не дивилася йому в очі, вони занадто яскраві. Але вона завжди відчувала його присутність, його підтримку… І це було найголовніше: чути його приємний густий сміх, вдихати його ароматний голос, відчувати його прозорі обійми і напружено прислухатись, чи не б’ється його оксамитове серце. Він завжди був поруч… Хоча ні, не завжди. Тільки у певну пору він мав можливість ловити її приглушені кроки і яскраві посмішки, шепотіти їй щось на вушко ї бачити, як вона кумедно хмурить чоло. Декілька годин щастя – цього було недостатньо… Вона все частіше відчувала, що життя без нього-це не життя, що жодна жива людина не розуміє її так, як він, що ніхто не в змозі зробити її щасливою, окрім нього.
І ось вона відсторонено стоїть посеред вулиці і щось тихо шепоче. Навколо ні душі… Молода дівчина вперто вдивляється в темряву і говорить. Та ніхто їй не відповідає. Біль тремтить у її глибоких очах і пульсує у венах. От-от і вона заридає, втративши контроль над собою. Але темрява глибокодумно мовчить. « Ти не можеш мене покинути! Ти мені потрібен, я не зможу жити без тебе! Я… я тебе люблю! Скажи що-небудь! Чому ти мовчиш?» - вона уже кричала. Слова з гуркотом відбивалися від старовинної бруківки. Здавалося, сивочоле каміння розридається від її страждань, а з неба посиплються блискавиці. Вона мовчки стояла і здригалася від холоду. Безнадія скувала серце залізними путами, а у душі оселилася порожнеча.
Вона ще раз подивилася навколо і повільно, наче примара, пішла геть…
Чужі кроки зашелестіли позаду, хтось неспокійно крокував за нею, здавалося ,хоче, але боїться її наздогнати. Секундне вагання і ось він уже торкається її плеча. Вона збентежено завмерла на місці, боячись поглянути назад. По тілу пробіг електричний ток, вона затремтіла від цього доторку. Інтуїтивно відчула, хто позаду, але не могла у це повірити. На її плечі лежала тепла людська рука, а він не був людиною. Можливо, вона збожеволіла? Та усі сумніви розвіялися, коли його голос тихо прошепотів: «Я також тебе люблю. Вибач, що запізнився з цим зізнанням. Тепер наша доля у твоїх руках.»
Вона, не роздумуючи повернулася до нього обличчям і дивлячись йому просто в очі промовила: «Ти - все, що мені потрібно. Залишайся поруч назавжди.»
У повітрі рожевим безе застигло кохання, наелектризовані серця прискорено билися у грудях. Заплющивши очі, він пригорнув її до себе і вдихнув запах її каштанового волосся. Тільки тихенький шепіт повернув його до дійсності :
« Коханий, а ти що, змінив місце роботи?» Він хитро усміхнувся, підхопив її на руки і загадково промовив : « Не зовсім. Але тепер я завжди буду поруч з тобою.». Він почав тихо співати їй колискову, стомлена переживаннями і напруженим днем, вона заснула на його руках. А він продовжував говорити про свої почуття, бавлячись її волоссям, а потім зітхнув і тихенько промовив: «Кохана! Заради тебе я став смертним і готовий на все, тільки б ти була щаслива…» А потім поглянув крізь темряву і з вдячністю прошепотів :
« Дякую, брате, що зрозумів і підтримав мене, тепер ти єдиний Вечір у всьому світі. Прощавай.» Він підхопив її тендітне тіло і впевненими кроками пішов уперед, назустріч своєму новому життю.
Стрий, 15 березня 2010