Самотність
Самотність – коли в твоїй душі кипить і шаленіє крик. Крик, почувши який, можна зрозуміти, що я все втратила. В мене немає мети для життя.
Самотність – коли стримуєш крик болю та відчаю, і з незворушним виразом обличчя живеш далі. Живеш так, як завжди, начебто нічого не сталося. Штучно усміхаєшся і радієш за інших.
Самотність – коли ти є білою вороною. Коли тебе ніхто не намагається зрозуміти, бо ти інша, ненормальна.
Самотність – коли нікого немає поряд у скрутну хвилину. Саме тоді починаєш розуміти сенс справжньої дружби і … трошки по-білому заздриш тим, у кого є друзі.
Самотність – це не свобода. Та свобода, яку так важко здобути у цьому жорстокому світі. Свобода, досягнувши якої, починаєш замислюватися, чи справді ціль виправдовує методи її досягнення.
Самотність – моє благословення і прокляття водночас. Боляче! Боляче, коли відштовхуєш від себе близьких людей. Чому?
Страшно. Я боягузка? Не знаю… Не хочу відчути біль від втрати, страждання через непорозуміння і зраду.
Самотність… Скільки я себе пам’ятаю, ти завжди була поруч. Був час, ти відходила, ховалась у тінь. Але не зникала назавжди. Минав час. Кришталеві замки розбивались, рожеві окуляри теж. І ти поверталась, з іронічною посмішкую на устах і ніби промовляла: «Привіт! Я знову до тебе у гості».
Самотність… Моє прокляття і благословення водночас. Ти даєш мені свободу і заковуєш в кайдани. Ти даєш мені натхнення, а за це приносиш біль. Я ...я не миритимусь з тобою. я буду боротись і … програю.