Ти убив мене… Вчора. Знову. Лезо твого погляду, отрута посмішки, постріли слів завдавали смертельних ударів моєму стомленому тілу. Біль був нестерпним. Сірувато-брудні думки зафарбувала вогняна кров, наповнюючи їх змістом, на губах терпкий присмак “Кривавої Мері”. Я упала до твоїх ніг і моторошно закричала. Перелякана пара голубів здійнялася у небо і зникла поміж хмарами. Я стікала кров’ю у тебе на очах, а ти… лукаво усміхався. Убивця! Дихати ставало все важче і важче… Останній подих срібною намистинкою завмер на міцно стулених устах. Я померла… А тебе це не злякало. Ти звик бачити смерть, а я ніяк не могла стримати потік паніки зі скляних очей.
Вона прийшла як завжди вчасно, залишаючи за собою стійкий аромат прохолодної свіжості і солодкуватих страждань. Вона поглянула на мене порожніми очима і легенько торкнулася уже білосніжно-мертвої руки. Тіло наповнилося повітряними метеликами і полетіло, розчинилося у глибинах небес.
І от я знову жива… Я повернулася. Повернулася, щоб знову знайти тебе, знову тебе покохати, знову померти через тебе. Довічне ув’язнення у моєму люблячому серці - ось покарання за всі твої злочини. Але чомусь від нього страждаю тільки я.
Я уже втратила лік своїх життів. Скільки залишилося кадрів у фотоапараті моєї долі? Не знаю. У кішки дев’ять життів, а у людини? А скільки з них я уже втратила? Втратила через тебе…
Навіщо ти з’явився у моєму житті? Гордий, неординарний, сильний, трішки егоїстичний, з присмаком мужності і ексцентричності, ти без дозволу вихором увірвався у моє життя.
Торкнувся моєї прохолодної долоні, легенько усміхнувся і глянув у широко розплющені очі. Цей погляд, як ковток старого вина затьмарив мій розум і я закохалася. На день народження я подарувала тобі перев’язане червоною стрічечкою серце, моє серце. Жалюгідно… Ти зневажливо взяв найцінніший скарб мого життя і недбало кинув у чорну коробку, що завжди стояла на твоєму письмовому столі. Це був важкий удар для такої романтичної натури, як я. Чому я тоді залишилася? Навіщо пробачила? Не знаю.
Переглядаю старі листи, які ти так ніколи і не прочитаєш. Це сповіді моєї маленької душі, занадто особисте, навіть для тебе. Вирішила зайти до тебе в гості.
В квартирі нікого не має. Твоя кімната пахне тобою… Тихенько сіла за твій стіл, яскрава фотографія ранить очі, сльози нанизалися на довгі вії і от-от зірвуться вниз. Затуманеним поглядом наткнулася на чорну коробку, яка була тут завжди, але ніколи не викликала такої цікавості. Якось ти сказав, що зберігаєш у ній свої спогади. Тремтячою рукою зняла кришку і….. Здавлений стогін вирвався з грудей. Побачене пульсуючим страхом застигло у карих очах. Коробка була ущент заповнена розбитими серцями, серед них я впізнала одне з червоненькою стрічкою… Кімната попливла перед очима.
Занадто багато болю, скільки я ще протримаюсь? Невідомість лякає мене. Скільки потрібно зняти дублів, щоб на екрани нарешті вийшов фільм мого життя? І основне питання: якщо буду знати, що це останній кадр, чи подарую його тобі? Мабуть…так. Чому? Бо, по-справжньому, люблю…