Сон
Темний провулок… По сірому асфальту безжально гуркотить дощ. Одноокий старенький ліхтар тьмяним поглядом вдивляється вдалечінь. Поволі іду вперед. Відчуваю страх від такої близькості з темрявою. Вона повсюди… Пеленою огортає тіло, нахабно заглядає в перелякані очі і намагається відгадати мої думки. Ніколи не любила темряву. Вона завжди несе в собі приховану загрозу. Ось і зараз відчуваю, що позаду ховається небезпека. Пронизливий холодний погляд, важке дихання, приглушені кроки… Тримаю себе в руках, але страх, наче вірус, поволі вражає кожну клітину тіла. Інстинкт самозбереження наказує прискорити ходу, ще мить… і я, не оглядаючись, біжу назустріч вітру. Сльози змішалися з краплинами дощу і затуманили зір. Чуже місто, переплетення темних вуличок і провулків, і жодної живої душі навколо. Лише я і хтось позаду мене. Він іде по моєму сліду, дихає в спину і ось - ось наздожене! З останніх сил біжу вперед, аж раптом переді мною виростає кам’яна стіна, глухий кут…Крик болю і досади виривається з потрісканих губ. Дороги назад немає! Остання краплина надії сльозою покотилася по розпашілій щоці. Відчуваю, як мій переслідувач лукаво усміхається і поволі підходить все ближче і ближче. Заплющую очі, фізично відчуваю холодне лезо на тендітній шиї. Ну ось і все… Кінець…
«Дз-дз-дз-дз-дз-дз-дз-дз»,- черевань-будильник несподівано повернув мене з країни небуття. Перелякана, виснажена, тремтячими руками протираю заспані очі і механічно торкаюся шиї.
«Нічого… Значить це був сон, просто страшний сон», - заспокоюю власну стривожену свідомість. Але серце і далі неспокійно тріпотить в грудях. Занадто реально і занадто страшно…
