Пельмені
-А що мені робити далі? - втретє спитав він чемно і спокійно, ніби питав вперше.
Нарешті я почула його, але мені так не хотілось відповідати. Принаймні, прямо зараз. Я вдивлялась кудись далеко, можливо, в Амстердам, і байдуже, що крізь стіну. І плювати, що крізь час та відстань. Я бачила розбещених туристів і культурні вулиці, що наповнювались людьми, собаками і птахами. Всіма тварями, окрім мене.
Що йому робити? Що йому робити? А звідки мені знати. Сядь на підлогу, їж землю, біжи, мийся, вбивай...
Хіба я обмежую його? Хіба я колись його обмежувала? Невже це я навчила його питати в мене дозволу на власне життя.
Я поганий вчитель, певно, бо сенс уроків спаплюжено, а вже потім засвоєно. Навіть не засвоєно, а визубрено напам`ять. Без розуміння сенсу, без імпровізації, без думок. Як доведення теорем. Здається, це я його привчила до цих доведень.
Але ж я і навчила доводити. Та чомусь сама вже давно перейшла на власноруч писані аксіоми, що стали для нього заповідями, так і лишившись лише словами для мене.
Він боїться моєї нудьги, бо це те, що дійсно може вбити мене. Або ж наділити мене байдужістю, що вб`є його. А як би я зустріла його байдужість? Іноді ми здається, що я чекаю її. Іноді мені...
Попри всю силу моєї душі він послабив мою здатність чинити зміни, яка й так ніколи не була високою. Я думаю про нашу спільну силу і перечіплююсь об "нас" щоразу, набираючи швидкість. Він змусив постійно дивитись в дзеркала заднього виду, аби обмежити будь-яку мені імпровізацію. Аби відгородити мене...А я заплуталась у цих захисних обіймах.
Ми страшні егоїсти, бо змусили одне одного вбити в собі те, що колись захопило нас. Те, що стало причиною мого божевілля. Ще рік, два, десять і ми будемо однаковими. Я так і сидітиму тут, в сраних чотирьох стінах, а він - задаватиме питання-дозволи. Ми станемо просто ще однією ідеальною родиною, в якій всі такі задоволені, що аж блювати хочеться. Нам недовго лишилось, так, любий?..
-Посоли воду і закинь пельмені. - нарешті відповіла я і вийшла з кімнати.
