Покоління навушників і закритих сердець
Пам’ятаю в дитинстві я дуже любила автобуси, розмови незнайомих людей, їх вигляд, реакція на зауваження водіїв. Любила, бо таке траплялось надзвичайно рідко. Лиш коли мама брала мене за руку і ми разом сідали в автобус, щоб дістатись до бабусі, що жила за кілька годин їзди автобусом від нас і за кілька десятків подорожніх, що траплялись на нашому шляху. На жаль, то були скрутні часи для моєї сім’ї і тому бабусю ми бачили лише раз чи два на рік.
Але з часом все змінилось я почала любити дорогу за постійну музику спочатку з колонок автобуса, а потім вже й з власних навушників.
Моя мама дуже не любить навушники, бо вважає, що через них сучасні діти є малоговіркими і повністю зануреними в себе.
Пам’ятаю коли після чергової поїзди до бабусі минулого року у мене зламались навушники і до мене підсів милий хлопець. Ми з ним розмовляли всю дорогу про все на світі. На жаль, я була дуже змучена і під кінець дороги заснула, тому знайомство наше не продовжилось. Але завдяки йому я зрозуміла скільки цікавого і, можливо, важливого я пропустила закриваючись від світу навушниками. Закриваючись не лише в транспорті, а й в житті. Закриваючи не лише вуха, а й серця.
Я з покоління навушників і закритих сердець.
Але я принаймні розумію це… А ви?
.gif "{#}")