СПОГЛЯДАЮЧИ МАЛЮНОК
з рубрики / циклу «Райський хутір з пасікою»
― Оце по пам’яті намалював?.. Ти диви! Гм… аж не віриться. Скільки років пройшло! Так ото все ― як немов учора бачив?.. Ой, дякую! Це ж тре*! Душу зачепив… Що?.. Капнуло щось на стіл? Та то так ― з руки: під струменем води цибулю чистила, щоб її випари не так впивались в очі, та руки як слід не витерла.
За тим обернулась у протилежний від чоловіка бік, до плити, начебто поправити кришку на каструлі. Відтак на малюнок знову погляд ― кидь…
― Я маленькою любила заходити на кухню, тому що у вікно світило вранішнє сонце! Була впевнена, що якраз мені світило, просочувало свої промені крізь шибки вікон, прозорі тюлеві фіранки, оббризкувало сонячними плямами квіти на підвіконні, свіжозірвану і вже вимиту городину на столі ― для нас, дітей! З-під вишитих мамкою серветок виднілася здоба ― хліб, печиво, бублики… А он там, праворуч, нерідко стояла велика глибока миска, вщерть наповнена варениками, з яких йшла пара. Поруч стояла сметана та всяка інша смакота. Тільки бери і їж. Але мені одразу не завжди їсти хотілося. Коли я була ще маленькою, дитям ― не знаю, що ти відчував ― а я спершу хотіла пересвідчитись, чи я не самотня? Маю на увазі не брата і сестру, які ще дрихнули у свої ліжках. Говорю про мамку. Я повинна була пересвідчитись, що з нею усе гаразд. От коли бачила отакий, у їстівних свіжих щедростях стіл ― ой, як намалював, це ж тре!.. ― а ще на плиті ― каструлі, у яких щось там кипить і клекоче, на підлозі – вже зварене свинюшці їдло, кришені бураки, я заспокоювалась, бо знала: матуся десь недалеко, мабуть вийшла надвір до курей, качок, свині чи за водою… Я, бувало, стою посеред кухні, ще й очі спросоння як слід не роздерши, дивлюся на оте все, радію, але інтуїтивно ще ж хочу почути мамин голос. Я вже й так заспокоїлась, але мамин голос ― то додатковий стимул до бадьорого настрою на весь день. Я ставала на стілець ― ага, отой, що ліворуч, ближче до вікна ― і визирала крізь шибки на двір, відкривала кватирку, щоб краще було чутно голоси… А сонечко очі так сліпить! Я мружусь! Не в змозі щось розгледіти! Та ось чую: « Ціп-ціп-ціп! Ціп-ціп-ціп!.. Тась-тась-тась!..» Мамин голос! Я остаточно заспокоюсь, злізаю зі стільця і, поки умиваюсь, ще чую її звертання до свині, розмови з сусідами, як вона брязкає дужками цеберки, як піднімається східцями, відкриває двері і, побачивши мене, «О-о! Моя найменшенька спозаранку встала», ― вигукує… Ой, Господи, яка скажена цибулина попалася!.. Вже й порізала її та у зажарку кинула… Мабуть у пальцях сік з неї застряг. То оце тернула рукою по обличчю, та й почервоніли очі від того соку… скаженої цибулини. Хоча, кажуть, і трансгенна, а бач соковита, так і бризкає!.. А поставила у воду, щоб на пір’ячко виросла, ― так ні, не росте з неї зелень! Це ж тре!.. Одне слово, трансгенна, тобто з ГМО! Чи як гадаєш? А ве-е-елика яка! Рости ж не хоче. От тобі й на! Пуста! А я ще хтіла на розсаду її розвести, на городі посадити, восени насіння зібрати. А воно ― он що! Отаке-то нам продають?.. На тобі, небоже, що мені не гоже…Я тільки думаю: чому таку цибулю покупці не дуже розбирають? Що кажеш? Тому що дешева «не розбирають»? Певно, твоя правда… Але ж і мнясо не розбирають. А воно он по якій ціні ― десь восьма частина моєї пенсії за кілограм. Ох-хо-хо… Що кажеш: кому «восьма», а кому вісімдесята?! Атож! Хтось по-справжньому робиу у три зміни, не відаючи про санаторії та різні марципани, а у когось постійно були то руки сині то ноги в глині, то у них свербить то болить то колеться, а пенсії мають ― он які! ― захмарні… Краще оте мнясо везли б в «інтелігентні» мікрорайони. А у нашому, робітничому, люди тільки дивляться на нього. Ото і я лише глянула, та й погляд пошвидше відвела ― у той
.......................................
*) Тут і далі свідомо вжито діалектизми. — Авт.
бік, де оці кістки лежали… А що?! Он вже й навар якийсь з’явився. Біля них трохи м’яса
є… «Обгриземо»! А кісточки собачкам завтра відвезу ― як на город їхатиму…
Відкрила дверці холодильника, щоб взяти томатну пасту. А той позіхнув підступною пустотою.
― Часто на стіл мамця клала ще ковбасу, бо знала, що я люблю мнясне. Можливо тому, що змалку звикла до нього. Адже наша родина постійно тримала свиней, забивала їх… Тож, сам знаєш, були ковбаси й до ковбас. Бо дешево ті свині нам обходились, а кури і качки ― ще дешевше. Городина ж узагалі майже за безцінь: самі садили, самі насіннєвий матеріал готували. Город під боком. Оце ж, згадай, як глянути у вікно, що на твоїй акварелі, – це ж тре як намалював!.. ― то ліворуч ― город, а праворуч ― палісадник і садочок. А там!... А там… Як зайду, було, туди, та як зірву найбільшу помідору і тут же їм її, немов щастя п’ю, та знічев’я поглядаю на огірочки, суницю, смородину, вишні, яблука, і такий спокій у душі вселявся…
Відвернулась. Чи знову згадає про скажену цибулю, випари якої в очі заходять. Так вона ж уже давно у зажарці.
― Ти диви! І чого б ото його збігати?! Не молоко ж і не навар з якогось відбірного м’яса! Подумаєш: крупа кукурудзяна вариться… На воді… То чому ж збігаєш?.. У дитинстві я її й знать не знала ― що таке кукурудзяна крупа? А кістки ― як ото такі, що в цій юшці, ― ми давали Пальмі, нашій дворовій собачці, щоб у неї молоко не пропадало для її ж дітей призначене. Їжу для неї, ми збирали у спеціальний посуд, що стояв під оцим ослінчиком, ну, тим, що праворуч… Як ти здогадався намалювати ще й оцей ослінчик? Ти диви! Пам’ятаєш. Так воно й було… Я зараз, коли чую по радіо чи телебаченню, як знущаються над собаками, травлять їх, вбивають, морять голодом, холодом, так уся моя свідомість немов відмикається. Мене охоплює вселенське запитання: невже не можна організувати все по-справедливості для людей і собак? Якщо вже Всевишнім визначене співіснування людини і домашніх тварин, то треба це сприймати як належне… Ой, оце згадала Пальму, а заодно якою вона була відданою! Як ото в народі говорать: як собака! Пригадую, ходили ми з братом і сестрою по гриби. Щоразу треба було долати річку. Через неї був міст, але під час війни посередині зруйнований. До обох зруйнованих кінців були приставлені драбини. Ми, діти, хоч і з острахом, злізали по них, брели трохи по воді, відтак залізали другою драбиною на іншу частину мосту, переносячи на собі і Пальму. А одного разу ми її не перенесли і, здавалося, успішно відігнали геть, щоб повернулася додому. Вона спочатку наче й повернулася. А ми гайнули уперед, понад річкою, за грибами. Раптом чуємо: гавкає! Наша Пальма гавкає! Обернулись ― а вона вже й нас догнала. От тобі й на!.. Десь знайшла брід. Це ж тре!.. Відтоді ми завжди брали її з собою. Як же їх не любити ― котів та собак. Вони ж тільки розмовляти не можуть. А все розуміють… Я ото слухати, дивитися й читати не можу, коли йдеться як вони голодують і як їм підступно кидають отруєну їжу… Це ж тре!.. Вони ж їсти хочуть! А їм – отруєну їжу!.. Це ж тре!.. Не інакше як зсунуті з глузду таке роблят. Чи до отого ЄВРО 2012 так хочуть очистити місто від бездомних собак?.. Хоч би краще навчились як оте дві тисячі дванадцять говорити. А то все «двадцять дванадцять» та «двадцять дванадцять» ― наче рахунок у доміно проголошують. Отуди к бісам!.. Що кажеш? Чого мене занесло у цей бісів мегаполіс? Романтика покликала. У розквіті сил завербували промисловість піднімати. І піднімала! А що?! В особистому соціалістичному змаганні ― були тоді такі змагання, це не теперішній молоді біржами праці ходити як на змагання ― п’ятирічні плани за чотири з половиною років виконувала, тридцять років полощучи в гасі комплектуючі… Що кажеш?.. «Моя душа ― у тваринах, у городині…»? Якби ж ото у молодості хтось підказав мені: не лізь, дівчино, не у свої сани; промисловість ― не твоя стихія… Якби… Ох-хо-хо…
Взяла вщерть наповнене сміттям відро та й понесла повз заварений сміттєпровід і двері невідремонтованого ліфта ― сходинками далеко вниз, надвір, звісно до сміттєбака. Повернулася…
― Це ж тре!.. Сміттєпроводи заварили. А як же інвалідам та хворим те сміття виносити з такої верхотури?!. Ой, Боже, чуєш, що бачила: бурлакуючі люди повитягували зі сміттєбаків усе, що схоже на їжу, сіли неподалік і… і… ― ой, Господи! ― і їдять. Ударили об землю лихом та й їдять… Але ж… вони ― люди, і зі смітників їдять… Чуєш: «люди!» Раніше у нас таких не було! Бідні вони, бідні!.. Що кажеш? «Безробіття»? А чому?! Га?.. Ой, добре, що акварель у рамочку завів! Я зараз скло витру… Ось так! О! Як нова копієчка, сказала б мамка. А оця пічка спонукає до спогадів про батька. Її ж треба було вугіллям топити, щоб обігрівала квартиру. Ото він і відшукував те вугілля, завозив. Тоді на вугілля дефіцит був. Та й зараз, чула, не солодко тим, хто ним користується: то дороге, то взагалі ніде купити, то неякісне… Що кажеш? Та то я так… Я хтіла мовити, що варили й пекли ми всяку всячину на оцій пічці… Ага, оцій, що ліворуч… А перед Великоднем ми усі чимчикували до хрещеної матері у село. У неї була велика піч, яку вона витоплювала дровами, соломою і навіть трохи сіном ― це щоб жар духм’яним був ― і саджали туди паски випікатися. Ти уявити не зможеш тодішній мій стан! Поруч ― мамка, сестра, брат, хрещена мати, на душі такий спокій і якась піднесеність уяви, певно від незрівнянних передвеликодних пахощів, що йшли від тієї чарівної печі та від щойно випечених пасок і шишок. Ой-й, до скону віку не забуду!.. Неабияк зморена дорогою і неперевершеними враженнями, я залізала на чирінь ― таку лагідно-теплу ― і відпочивала, переглядаючи подарунки хрещеної мамки. Неїстівні я зберігала довго-довго. Вони для мене тривалий час були мов оберегами. Я їх часто клала ось на ці полички, що поруч з пічкою. Вранці на них світило сонце, вони немов оживали й обзивались до мене…
Тенькнув мелодійкою стільниковий телефон ― есемеска надійшла: землячка зі святом привітала.
― Які наукові досягнення!.. Ти ба! Що за диво ― отакі телефони?! Шкода, що не було їх за мамкиного життя… Отак би― раз! ― і зателефонувала б: чи я ― їй, чи вона ― мені. «Дитино-о-о, не стане мене, скучатимеш…», ― якось так, наче мимохіть, говорила мені, куйовдячись за якоюсь справою. Це вже згодом, коли я сама стала матір’ю, згадуючи оті її слова, піймала себе на думці, що казала оте все мамка, коли сама залишилася, коли ми, діти її, порозліталися, а до неї навідувались як випадала нагода. І чого воно так?.. Що «як», «як»?.. Тубі не зрозуміло? Житя таке, що страждань більше, ніж радощів… Хоча… Хоча ось дивлюсь на малюнок і душа якоюсь не те щоби радістю, а втіхою наповнюється… Ой-й, згадала! Я, мабуть, тобі не розповідала, як мамка надовго запам’ятала одні з моїх гостин у неї. Сини були ще маленькими. Тож їх дечому навчити вирішив старший племінник. А чому ― знаєш? Як, стискуючи що є сили у руці сире яйце, не роздавити його. Але ж воно роздавилось! Та як чвиркнуло на постіль і на випрану білизну. Хлопці злякалися, швиденько те все зібгали та й запхали он туди ― ага, у той закуток, що на малюнку теж видніється… Я невдовзі зі своїми синами поїхала додому, племінника теж забрали… А бабця за деякий час у квартирі відчула неабиякі пахощі… Ну, здогадуєшся які… Згодом знайшла причину. І сміху й гріху було. А тоді ж отаких дивних телефонів ще не знали, по яких і говорити можна, і есемески показують… Так вона замовила міжнародні перемовини на квартирний стаціонарний телефон, щоб пошвидше отим відкриттям поділитися. На яку б розсердитися та відчитати як слід, що і білизну хлопці забруднили, й за те що не сказали одразу про такий вчинок, відтак що довго тхнуло з невідомого місця. Але ні! Вона все перетворила на жарт… Ой, мамо-мамо, повчитись би мені у тебе!.. А ось я, напевне, розпсіхувалась би та всіх винних колючими словами обколола б… А намалював ти якось урочисто… Згадай, як у черговий раз приїхали в гості, а виявилось ― в останнє… Що? Хтось у двері телефонує? Я піду подивлюсь…
Поставила на стіл щойно насипану у тарілки кукурудзяну кашу, политу олією, та й пішла на дзвінок біля вхідних дверей. Повернулася з цілим стосом квитанцій за комунальні платежі. Тільки зітхнула.
― Думала, що діти прийшли… Що кажеш?.. А-а… Так-так… До мамки «тоді приїхали в гості в останнє». В останнє, тому що їй у вирій захотілося, до Бога… А щоб люди на Цьому Білому Світі її не гудили та згадували добрим словом, вона відремонтувала своє помешкання так як до цього ніколи не робила. І ото їй тре?!. Одній… І божественно чисто було у кімнатах, як намальовано…
Нахилилась над тарілкою, щоб зволожених очей не показувати. Горда.
― Завтра, якщо синоптики локшину на вуха не вішають, очікується тепло, тож поїду на город. Він мене чекає, як жива істота. Там уже й часничок зійшов, не трансгенний, і квіти… Там собачки й кицьки бігають. Я їм і рада. Дуже рада! Що кажеш?.. Душа моя там? Авжеж ― там! І спирається вона немов на дві палі: доповнолітню пору і теперішню, сивинну. А посередині ― лиш… соціалістичні змагання, очікування світлого комуністичного завтра та… та капіталістичні сюрпризи з кризами, інфляціями та передвиборчими чухмареннями… Що кажеш?.. Чи не відмінили автобусні рейси у бік городів? Та ні. Але треба буде раніше вийти, щоб сісти. Та що сісти, хоч би залізти до автобуса, бо на нас же, пільговиків, знаєш як, перевізники косо дивляться?.. Як на якийсь непотріб. Та якось буде. Доїду. Там і душа відпочине… А намальоване треба буде зберегти. Це ж тре, що фарбами утнув! Це ж тре!..
Сказала і заходилася готуватися до завтрашнього дня.
