ДИМОК, або За що нас люблять брати наші менші
Ранок розсердився рясною мжичкою. З-під балконної плити першого поверху кошенятко сумно спостерігало за ногами мешканців будинку, які переступали через невеличкі калюжі. Різноманітне взуття – чоловіче і жіноче, дівоче і хлоп’яче, зовсім дитяче - миготіло перед котиковими очима. Частенько їх забризкувало дощовою водою, що чвиркала з-під чиєїсь ноги. Котик блимав очиськами, трохи задкував і ще більше переживав, що він сьогодні так і не побачить тих єдино потрібних ніг, що цієї ночі примарились йому уві сні.
Він так і не зрозумів: чи то був сон, а чи тільки марення? Від нічної прохолоди – який там сон? Щоправда, дівчатка з під’їзду, які грались з ним та його братами і сестрами удень, залишили гофровану коробку з-під якихось продуктів. У ній котик і переночував, вдихаючи пахощі картону у перемішку з чимось їстівним. Брати і сестри порозбігались до інших під’їздів і будинків, бо тут з ними діти лише грались, а їсти майже не давали через негативне ставлення деяких мешканців. Їх хоч і меншість, але галас піднімають неабиякий: ненависники тварин.
Аж ось з-поміж численних черевиків, чобіток, полуботків котик уздрів ті, єдині і неповторні, – жіночі чобітки з віщого сну. Він аж нявкнув про себе, хотів був одразу вискочити зі своєї схованки, як, раптом, злякався ніг, що з самого ранку ступали мокрим хідником якось невпевнено, наче вони належали ковзаняру-початківцю. Кицька-мамка розповідала йому про володаря тих ніг - краще триматися подалі.
Котик трохи почекав і вийшов зі своєї схованки, але тих єдиних і неповторних черевичок не побачив. Що залишалось робити – побіг у напрямку ходу мешканців будинку: усі вони спішили чи то на зупинку міського транспорту чи, принаймні, у її напрямку.
Котик щупленький, лапки у нього маленькі, шерсть дитяча ще, коротка. За мить змок, тільце затремтіло. Він біг уперед, ще не усвідомлюючи побачить чи ні ті жіночі черевики, єдині і неповторні, черевики зі сну. Він вдало оббіг ненависного курдупеля і, блимаючи від мжички очима, впевненіше і уважніше почав придивлятися до людських ніг.
«Ось-ось-ось!.. Вони!..» - котик про себе.
А черевички, єдині і неповторні, якось вже швидко дріботіли спочатку хідником, потім мощеною гравієм стежкою, відтак – ґрунтовою. Ця виляла поміж кущів та пожовклої трави, і котик геть змок.
- Мяу-у… вирвалось у нього.
Черевички – топ-топ-топ!
- Мяу-у! – голосніше повторив котик.
Черевички – топ-топ…
-Та «мяу-у» ж! – гукнув, насмілившись, котик, і глянув догори – на статуру й голову володарки черевичок, і, поки дивився, не вгледів, куди стати, тож підсковзнувся, впав на бочок, вимазав його.
Чобітки – топ… І зупинились.
-Дивись, Надіє, весь час тільки за тобою біжить, - звернули увагу володарки чобіток, єдиних і неповторних, її подруги.
- А можливо за вами?- зауважила Надія. – Поміняймось місцями.
Але як вони не мінялись, навіть з іншими перехожими, котик вибирав тільки Надію.
- Ой, що з тобою робити? – зітхнула вона, взяла на руки і ще жалкіше стало: тільце котика, мокре й замурзане, неймовірно тряслося. – Ходімо додому, до нашої оселі. Хай мене на роботі полають. А я так і поясню: рятувала живу душу…
Котик не пам’ятав, як його донесли додому і поклали на м’якенький килимок. Відсипався майже весь день – аж поки не прийшла рятівниця та її чоловік з роботи, а їхні сини – зі школи.
- А я вранці спросоння намагався розгадати «кошачий ребус»: лягав спати – бачив білого котика, але вранці – такого ж, тільки сірого. Та що ж це за дивина, - розповідали по черзі хлопчики.
Надія засміялась:
- То був сусідський, а цей – нашим буде, - пояснила.— Дивіться: який гарненький! Скупаємо його?..
А сини і не проти. Покупали, обсушили, нагодували. Котик повеселішав, гратися почав. А з ним - і вся родина звеселіла.
- Тепер буде за ким доглядати, - сказав один хлопчик.
- Давайте Димом його назвемо, - запропонував інший. – Адже в нього такий чудовий сірий смушок, немов дим.
Котику таке ім’я сподобалось.
З часом у його поведінці родина почала помічати неабиякі особливості. Якось братики сіли переглядати телепередачу про тварин. То й Димок її переглядав спочатку з їхніх рук. Згодом так захопився дикими мишами і тушканчиками, що підбіг ближче до екрану і став ще уважніше стежити за метушнею гризунів, аж принявкуючи від побаченого.
Але все те Диму невдовзі набридло. Відтак застрибнув на телевізор, умостився поруч з квітами у вазоні і почав «гіпнотизувати» хлопців, немов даючи зрозуміти: «Дивіться на мене. З усіх телепередач найкраща – це я!»
І такою своєю хитрістю Дим користувався дуже часто, мимоволі рятуючи родину від надмірного захоплення «телеящиком».
Іншим разом бачить як хазяйка захопилась читанням. Котик сів напроти, дивився-дивився на неї – нуль уваги: захопилась читанням неабияк. Як це вона його не бачить?! Він ось поруч, напроти, дивиться на неї, а вона – читає! «Тьфу на тебе моє кошаче! – подумав котик.—Ну, що з того що я наївся і напився, і там ще запасів їжі для мене у холодильнику – ого-го! А зараз я хочу на руках побути!»
І дим почав «свердлити» поглядом свою хазяйку. А та – читає. Він сів ближче і трохи збоку. А та – читає!.. Сів ще ближче, з іншого боку. Та що ж це таке? Читає! Він лапкою обережно торкнув її руку. Вона якось не зосереджено глянула на нього та й знову – за читання. «Ага, ось так!»- подумав Димок і поліз на руки, а з рук потягнувся тільцем до обличчя, тицяючись мордочкою у шию, підборіддя, щоки… І так стало добре на його кошачій душі! Замуркотів, почав ще завзятіше тертися, дертися догори.
- Ну, от куди прешся? – запитала Надія. А сама й рада котику.
Справилось таке відчуття, що якби вона була кенгуру, то для Дима був би найкращий варіант. Сумка кенгуру стала б для нього найулюбленішою схованкою. Але Надія – не кенгуру, Тож він виліз на її плечі. Після деякого тупцювання нарешті уклав своє тільце: передні лапи і мордочку – на одному плечі, лапи задні і хвіст – на іншому. Таку його позу хазяйка терпіла досить довго, дещо нахиливши свою голову, щоб Диму зручніше було лежати. А коли шия затерпла і жінка випрямила її, Дим, не довго думаючи, заліз… на голову.
- О-о, там гарне кубельце для нього буде, - пожартував один з синів.
-Добре, що у тебе сьогодні вихідний день, - додав його брат, - а то, певне, розсердилась би.
- Та хіба на оцю тваринку, оцю – таку пухнасту і… і розумну - можна сердитись!..—обережно знімаючи Дима з голови, промовила їхня мати.
-Не дарма ж він маленьким так довго біг саме за тобою.
- Знав за ким…
Так розмовляли сини.
- Та ото ж, - проворкотіла мати.
