ХТОСЬ
А тумани аж до неба парканами...
А чи ХТОСЬ відрізав хмари й вони впали?
Просто люди розгубилися думками,
Ставши диму невагомими стовпами.
Їх за поли міцно ХТОСЬ трима руками,
Вкоренілими у землю рукавами,
І влива молочні дні у ночі каву...
Годі, вбогі, ждать від Бога з Неба манни!
Скиньте одіж ви із душ, неначе камінь.
Світлі помисли хай буйними вітрами
Допоможуть ночам дихати зірками...
Ми самі для себе ХТОСЬ: і квіти й рани.
