У відрядженні
У ВІДРЯДЖЕННІ
Сьогодні — вихідний день, субота. Мій співпрацівник Юрій Сергійович теж інженер-будівельник, з яким живемо в одному номері в готелі, давно вже чекав на мене. На моєму годиннику – десята ранку. Коли я прийшов у наш номер він сидів за столом. На столі стояла пляшка марочного вина, А він читав філософську статтю у журналі на тему: що таке діалектика.
– Де це тебе Карпо Платонович диявол до ранку носить? Ти чого не ночував у готелі? Мабуть, потрапив у тенета інтиму якоїсь молодиці? – посміхаючись, запитав мене Юрій Сергійович, як тільки я переступив поріг.
– Еге ж, у молодиці, – сумовито відповідав я, сідаючи за стіл.
– Ну що, відкоркуємо? – запитав він і взяв пляшку, чекаючи на мою відповідь. – Будеш?
– Ні, – не дивлячись йому в очі, відповів я.
– А що ж трапилося, Карпе Платоновичу? – не вірив він мені і знову запитав.
– Вчора вечором попав у витверезник, – відповів я, дивлячись на його перекорчине обличчя.
– Та ну!.. – вигукнув він і поставив пляшку на стіл.
– От тобі й ну! А попасти – попав, – сказав я, показавши йому виписаний для мене рахунок на десять карбованців штрафу.
– А як же це сталося? – здивовано запитав Сергійович.
– Як?. Наберися трішки терпіння і, не перепитуючи, слухай, – сказав я і став розповідати...
– Коли ми поверталися в готель із доменної печі і я дав тобі згоду трішки розвіятися, вино заіскрилося в крові, і від цього, мабуть, в голові заворушилася квола думка: фурмена зона доменної печі не давала мені спокою. А ти чомусь тоді попрямував до готелю, а я повернувся на завод. Чимчикував уздовж головної траси, яка вела на будівничий об’єкт.
Коли прийшов, то навколо стояла тишина. Комсомольська будова – доменна піч дивилася на мене темними очима-отворами вирізаними в ній для монтажу приладів фурменої зони.
– А потім? Чого ж мовчиш, Карпе Платоновичу? – і мов зі сну вивів мене Юрій Сергійович.
– Потім, – почав продовжувати я розповідь. – Пробув не довго на будові і пішов до готелю. Коли я зійшов на об’їзну дорогу, починало смеркатися. Мене на мотоциклі наздогнав наш знайомий – Кирило, він сказав, що підвезе до готелю. Я сів. Спідометр показував сімдесят кілометрів за годину, теплий вітрець приємно наповнював сорочку. І враз заднє колесо різко загальмувало, нібито хтось у спиці вставив ломаку. Ми зіскочили на землю. При огляді з’ясувалося, що у двигуні лопнуло поршневе кільце – двигун заклинило. Добре, що було згори. Він вимкнув муфту з’єднання приводу із двигуном і потихеньку поїхали. І знову, як сніг на голову, пригода: нас зупиняє автоінспекція.
– Хто водій? – запитав автоінспектор.
–Я, – відповів Кирило.
– Покажіть права, – став вимагати автоінспектор.
– Немає, – розгублено промовив Кирило.
– Ви затримані. І ви теж, – додав автоінспектор, звернувшись до мене.
Кирило, не слухаючись, продовжував котити мотоцикла. Тоді автоінспектор вихопив кермо. А дружинники зупинили вантажівку, кинули мотоцикл у кузов. Інспектор запропонував і нам сісти туди, і доставили нас у витверезник: «Водій і пасажир у нетверезому стані», – доповів автоінспектор лейтенанту міліції витверезника.
Юрій Сергійович налив води у склянку.
– На. Випий, не хвилюйся так. Все мине, як по закону діалектики, – і подав мені склянку.
– Дякую, – сказав я і випив.
– А далі, – цікавився Юрій.
– Далі. Нашого знайомого відпустили, мене залишили, – продовжував я.
– Роздягайся до трусів, – запропонував мені черговий по витверезнику лейтенант міліції. Я почав виправдовуватися і став роздягатися.
– Прізвище, – запитав він.
– Тверезий, – відповів я.
– Якби був тверезий, то не влип би в халепу – сказав він, усміхаючись. – Я питаю прізвище.
– Я – Тверезий, – знову повторив я.
– Тверезий, тверезий. Яке маєш прізвище? – гаркнув він.
Довелося мені переконувати, що це дійсно є прізвище. І далі відповів на цілу низку питань: як звати, рік, дата народження, де працюю і ким, а ще – домашню адресу.
– Давай роздягайся, – знову нагадав мені черговий.
І я роздягнувся, одяг склав на лаві, де сидів і віддав йому годинник.
– Тепер проходь і лягай ось тут, – наказав наглядач – старшина міліції.
Це була одна із кімнат колишнього бомбосховища, саме в нім розташувався витверезник. Товсті металеві герметичні двері, глухі стіни, гола цементна підлога, односпальні ліжка з пом’ятою білизною нагнічували сум, і неприємні відчуття. В голові розпухала думка: «І до чого ж оце я докотився». Але мене взяв олімпійський спокій внаслідок аналітичного висновку цих подій, які привели в цей дім. Прибув ще один п’яний пацієнт.
– Ви знаєте, хто я такий? Я – головний редактор міської газети! – погрозливо заявив він.
– У нас тут і не такі були... З міської ради депутати і то на тверезу голову по десять карбованців платили, – заспокоював його наглядач.
Я вирішив заснути і заснув. Прокинувся, як завжди, о шостій ранку. Наглядач хропе напроти – горілиць на ліжку. Решта ліжок пустують. Я виглянув у відчинені двері – черговий за столом спить, сидячи, поклав голову на стіл. Тоді я зробив декілька вправ за системою йогів і став покашлювати. Черговий підняв голову і повернув її у мій бік. Я запитав, коли мене відпустять з витверезника. Мабуть, почувши мою розмову, прокинувся і наглядач. Солодко позіхнув і майже в один голос із черговим повторив: «Спи, ще рано. Дай і нам поспати, – і сердито глянув на мене.
Тут привели ще п’яного. Це була літня людина.
– Ай-я-я… За що ж це? Стару людину та в оцю катівню, – бідкався дід. – Дві війни воював, а тут – глузують. Знала б моя старенька, куди і за що я на старості років потрапив, – не витримала б. Ну який витверезник? Повезли б у міліцію, раз я дошки продав та за ці гроші випив самогону, – не вгавав дід.
Почали розпитувати так само, як і мене. І вимагали, щоб і він заплатив десять карбованців.
– Ну, а як же зі мною? – запитав я у чергового.
– Були б у тебе гроші – заплатив би і все, вільний. А як у тебе при собі навіть документів немає. Буде перезміна і тоді інший черговий замовить адресний стіл твого міста. А після встановлення твоєї особи випишуть рахунок і відпустять, – роз’яснив мені черговий.
Довелося чекати. Добре, що віддав мені одяг і годинник. Незабаром на зміну прийшов інший черговий.
– Що, ще й досі у нас «курортник» сидить? Який улов? – звернувся він до колеги.
– Та мало, лише четверо, – відповів той і передав журнал реєстрації.
Лейтенант пішов, залишивши нас. Ага: « Подумав я, що? Всіх чотирьох відпустили. Аби їм гроші, план виконують». Сиділи мовчки. Черговий обдзвонював установи, підприємства – розшукував якихось двох та двічі замовляв адресний стіл мого міста. Так і не додзвонився. Я сидів і думав: «Невже будуть мене передавати зі зміни в зміну, як десятку».
– Зараз вирішимо, що робити з тобою, – нарешті промовив він.
Перепитав прізвище, де живу, працюю. Потім виписав рахунок на десять карбованців за медичні послуги. Дав мені у двох місцях розписатися і застеріг: «Заплатити – не пізніше десяти днів, а то повідомимо на роботу. Зрозумів?»
– І випустили? – діждавшись кінця розповіді, з нетерпінням промовив Юрій Сергійович.
– Так – випустили. Я взяв ними виписаний мені рахунок та іронічно подякував і, попрощавшись із ними, вийшов і думаю, що більше такого не трапиться, – запевнив я Юрія Сергійовича, закінчивши свою доповідь.
– Цікава така подія, Карпе Платоновичу, цікава, – сказав Юрій Сергійович і, розглядаючи етикетку на пляшці віддав мою квитанцію. – Може, вип’ємо? Не пропадати ж йому. До того ж сьогодні мій день народження.
Я відчинив вікно. Дорога, мов траєкторія, бігла степом. На її кінці, майже за обрієм, маячив силует домни. У номер готелю увірвався вітер, настояний на степових пахощах трав.
– Отаке таке життя наше, Юрію Сергійовичу. Воно є тверезе, як оцей вітер, і п’яне, як підземний морок у витверезнику, – сказав я, зробивши філософський висновок.
Приємно ж було сидіти та пити солодке вино за здоров’я мого колеги, який дуже добре розуміється на діалектикці..
02.02.2013 р.
02.02.2013 р.