Сон
у відрядженні
Як не виходить, щоб заснути,
уява звично видає:
нічна дорога, дощ відчутно
по даху та капоту б’є.
Дощ, ніч, тож фари знають межі
і що за склом – не розберу.
Приліг мій шлях на узбережжі,
з Аляски і аж до Перу.
Така погода, що від хати
і пса не віджене ніхто
і подорожніх не багато.
Один у мокрому пальто
зайшов, проїхав трохи й вийшов
в йому лиш знане «нікудѝ»
і запах тютюну залишив,
він вивітрився назавжди.
В житті, так трапиться знайомий:
Привіт. Як справи? Ну, бувай...
Якщо і залишився спомин,
ретельно з пам’яті стирай.
Заходять і виходять люди,
стоять з рукою до гори,
але в цю ніч хайвей безлюдний,
та я про це вже говорив.
Рахую тих, з ким разом їду:
дружина, син, усі спимо,
брати та сестри, також діда
ледь не забув, він за кермом,
близькі, знайомі, всі чий глобус –
на довгий чи короткий час,
призупиняють наш автобус,
а потім залишають нас.
Взялася злива не на жарти
та бачу світлий неба край.
Тож, сумувати нам не варто,
а нумо, жінко – накривай.
Дід на узбіччя з’їхав вправно...
У справах швидко день мине.
Вже стукає в кватирку ранок.
Автобус мій, чекай мене.
