Монолог першокурсниці
Закохана в Київ
"Як тебе не любити, Києве мій!..” Чудова пісня композитора Ігоря Шамо на слова поета Дмитра Луценка відома мені ще з раннього дитинства... Її перші нотки, як позивні, я чула у бабусі по старенькому радіо, а далі було “Говорить Київ. Шоста година.” - Офіційний голос диктора лунав ніби з піднебесної, вказуючи час, за яким житиме вся країна... Мабуть, ще тоді на підсвідомому рівні, я сприймала тебе, Києве, величним і могутнім містом, столицею моєї держави... Це вже далі, навчаючись у школі, я буду захоплюватись твоєю історією, мій шановний Києве, заглиблюсь у зміст поезій, в яких поети оспівували твою красу, зізнаючись тобі у коханні... А моя однобока любов до тебе починалася, мабуть, саме тоді, коли бабуся тарабанила надворі дійницею, а я, маленька, крізь сон вслухалась у мелодійні нотки і приємний голос жінки з радіо...
Потім я милувалась буйною зеленню твоїх каштанів, що були… на картинці у букварі, далі уважно роздивлялась ескалатор метро... В читанці... Я гуляла твоїми проспектами і площами, споглядала красу твоїх пагорбів!.. По телебаченню... І мріяла... Мріяла як упаду тобі в лоно, вдихну шмат твого повітря, пробіжусь по Дніпровській набережній, не поспішаючи, пройдуся по славетному Хрещатику, загублюсь між будиночками Андріївського узвозу... Я дорослішала, змінювались мої майбутні професії, погляди, мрії... Та мрія про зустріч з тобою, мій любий Києве, завжди мала своє окреме, надійне місце в моєму серці. Ти для мене був взірцем мудрості і могутності!..
І ось ці події, що змінили мою свідомість... Осінь 2013 року... Ти зібрав на свій Майдан мільйони, закоханих в правду, безстрашних сердець! Як же я хотіла бути там — в твоєму серці, поряд з ними! Та моє рідне південне містечко, як суворий і люблячий батько, не відпустило свою сімнадцятирічну доньку далеко від домівки... Далі — жорстока зима... І твої вулиці залиті кров`ю патріотів, були особливо суворими... Ти стогнав! Падав і підіймався! Хоронив своїх дітей, співаючи тужним голосом “Пливе кача”!.. Запалював тисячі лампадок, відправляючи “Небесну сотню” на варту!.. Ти був у великій скорботі, але ти вистояв!.. Києве! Мій мужній Києве! Я була впевнена, що ми з тобою зустрінемось!..
І ми зустрілися! Як у переважної більшості твоїх гостей, наше знайомство відбулось на вокзалі. Та ще їдучи в автобусі і вдивляючись в твоє грозове небо, я ледь стримувала серце, щоб воно бува не вискочило з грудей... Я вдивлялась крізь брудні патьоки води, що збігали по склу і думала: “Який же ти красивий, навіть коли сердишся!” Ти мене зустрів і прийняв. Ти не знав про мої почуття до тебе ще з дитинства, тому був строгим до мене... Але ж обігрів і... залишив... Тепер я студентка твого вузу! Я дуже пишаюся цим! Я обіцяю, що виправдаю твої сподівання! Як і дала обіцянку своєму сонячному містечку на Миколаївщині, що не змушу його червоніти...
“Говорить Київ. В столиці України — шоста година”... Ти зазирнув до мене у віконце гуртожитку і пошепки мовив: “Агнессо, дівчинко! Пора на пари! У тебе сьогодні безліч важливих справ!..” А я тобі: “Добре, любий! Вже прокидаюсь! І незабаром полечу робити наше життя прекраснішим!..”
м.Київ, 09.09.2014
