КОГО ДРУСКИНИНКАЙЦІ ПОЖАЛІЛИ?..

Розповів би хто — Юрій не повірив би.

Керівництво курортного литовського містечка Друскининкай попросило їхню військову частину, що дислокувалася у Білорусі, допомогти облаштувати зв’язок до нового будинку культури. І ось зв’язківці двічі на день — вранці та ввечері — долали кілька десятків кілометрів, перетинаючи білорусько-литовський кордон.

Обідню перерву проводили у сквері, що поруч з БК. Два дні обід їли солдатський, з привезених термосів. Юрій з дитинства звик до бідності. Тому йому він здавався смачним, навіть як у ресторані, хоча у жодному ресторані хлопець ще ніколи не був. А от деякі від солдатських страв носом крутили. Тож вони рознюхали, що у притик до скверу розташовані кондитерська фабрика, хлібозавод і молокозавод. Ну, просто знахідка для солдата строкової служби.

Відтак послано було туди за дарами трьох гінців, які визвались. В огорожі кондитерської фабрики була таємна від її начальства дірка. До неї й треба було підійти та кинути паличку метрів на десять-двадцять. До хлібозаводу треба було теж підходити знати куди. І тільки на молокозавод можна було пертися через ворота — тут пропуском слугувала військова форма.

Усе це хлопці уже знали, були проінформовані місцевим мешканцем.

Пішли.

Не було їх довго. Уже й обідня перерва закінчилась — немає.

Зрештою повернулися. Та якісь не дуже веселі. Принесли, як украли. Інші хлопці, які чекали ласощі, — їх на кпини: та те, мовляв, що ви принесли, на раз укусити й на один ковток. Справді-бо, льодяників було з кілограм, дві хлібини і два батони, молока і кефіру десь літрів по півтора.

Ну, все одно це краще, ніж нічого. Пригостили лейтенанта, командира взводу. А решту ум’яли за якісь хвилини і — за роботу.

Але до кінця робочого дня тема невдалого походу час од часу виникала. Раптом один з солдат запропонував:

— Слухайте, хлопці, нам треба врахувати одну важливу річ…

— Яку? Яку? — усі загалдили.

— Відкриюсь не всім, тільки тим, хто зі мною завтра піде за цукерками, хлібом і молоком.

Зголосилися майже всі, але він вибрав до себе ще лише двох.

Це була така інтрига, що вони не зчулися як повернулися до частини, переночували, приїхали другого дня й відпрацювали першу його половину.

І ось — обідня перерва. Трійця була напоготові. Кожний з неї взяв заплічник і пішли.

Інші вже й з’їли солдатський обід, а трійці все немає. Ті, хто чекали, жартували по-всякому. Мовляв, повернуться ні з чим.

Аж, дивляться і не можуть зрозуміти: чи й, справді, то свої повертаються? Кожен з них ніс повні заплічники та ще й у руках — один з них — чималий бідончик, а два інших — паперові харчові оклунки.

— Ось так треба приносити, салаги! — звернувся до вчорашніх невдах один з тих хлопців.

Вони поклали на землю оклунки, поставлячи бідончик з вершками, вивалили з пазух (у заплічники не помістилось) цукерки, бублики, пряники, булочки, пачки з печивом. Очам не вірилось: тут був дефіцитний шоколад, зефір, мармелад, найрізноманітніший хліб, а також домашій молочний сир — весь асортимент продукції трьох підприємств.

Подякувати б їхнім литовським працівникам!!!

Запитували-запитували у хлопців, як це їм вдалося. А ті лише собі посміхалися. Тільки згодом розкрили таємницю: у кожному випадку хлопці зверталися до працівників підприємств українською або білоруською мовою, лише інколи вплітаючи польські та російські слова. А ті хлопці, які ходили перед цим, звертались до литовців винятково по-російськи. Тож і поверталися майже ні з чим.