"ЗАГУБИВСЯ"... ПОМІЖ ГРИБІВ

Солдатська служба різною бувала. Один період взвод Юрія Соловейка жив у лісі, у наметах на вісім осіб. І все було б добре, якби не дощі. Зарядили проливні і, здавалося, не буде їм кінця. Від них земля намокла так, що вода не встигала просочуватися у неї, а текла потужними потічками повз намети. І як хлопці не намагалися краї наметів обкласти дерном — все одно вода потрапляла до середини, намочувала матраци, що були постелені безпосередньо на землі, збиралася у привхідній ямі. Така яма — глибиною до метра — необхідна була для того, щоб можна було, стоячи у ній, випростатися на повний зріст у середині намету, а після відбою прилаштувати чоботи, розвісити онучі, поставити стілець тощо.

Спати було майже не можливо, тому що від вогкості і сирості ставало ще й холодно, некомфортно й незатишно. Хлопці кашляли. Юрій Соловейко тримався, але, відчував, напевне у нього буде інша напасть: починало неприємно боліти між лопатками...

Тут одного разу трапилась чергова армійська пригода: зник солдат. Надзвичайна подія, якщо солдати зникають по-справжньому. Коли усім стало відомо, що насправді солдат не зник, його знайшли, дали тільки один наряд поза чергою і, з усього видно, про ту надзвичайну подію вищому командуванню доповідати не стали.

А було діло так. Під час вранішньої переклички з’ясувалось, що немає рядового Ворожейкина. Подивились, де тільки можна, — немає! Відтак біля наметів залишили лише чергових, а решті особистого складу взводу надійшов наказ шукати бійця. Взвод розділили на чотири групи і відправили на всі боки, до білоруських лісів! Вони бувають прохідними, але часто попадаються болота або непролазні хащі. Та й вовки у них водяться. Хоча проти сірих звірів солдати мали автомати Калашникова і повні магазини бойових патронів. Стріляти дозволили. Але хлопці побоювалися, як би, чого доброго, рядового Ворожейкина не підстрелити. Повідходили метрів по сто від своїх наметів і остовпіли: стільки грибів ніхто з них ще не бачив!

— Нафік нам той Ворожейкин, — сказав хтось. — Певно грибів нажрався та й спить десь на хвої.

— Гарна ідея. Нам треба грибів назбирати, через них ніде ж ногу поставити, - почулося слово підтримки у відповідь.

— Припинити зайві балачки! — наказав заступник командира взводу.

Ворожейкина шукали весь день, прочесали ліс відстанню кілометрів на сім від табору перебування. Перетоптали усі гриби своїми кирзовими чобітьми. Куди тільки не заглядали, а Ворожейкина не було. І голосно звали — не відгукувався!

Зрештою під вечір надійшла команда повертатися до табору. Голодні, розстроєні солдати повертались якось хаотично — аби тільки бачити один одного.

Перед самим табором кілька хлопців почалапали дещо убік, за генераторну будку, і враз почувся… гомеричний сміх, нестримний і довгий.

З’ясувалось, що Ворожейкин і не тікав нікуди. Він просто через вогку постіль усю ніч не спав. Вранці вийшов трохи розім’ятися, забрів за генераторну, біля неї побачив щось на зразок топчана, над ним — навіс, а стінка генераторної — тепла. Ліг. Заснув. Міцно. На весь день. Його шукають, а йому хоч би що.

А стосовно грибів, то пошуківці Ворожейкина їх принесли стільки, що, їли-їли, і ніяк не могли переїсти.