КРЕМНІЯНКА
частина першаКРЕМНІЯНКА
Поема — наукова фантазія
I
В динаміці Всесвіту жевріє мрія
Сміливих думок у кмітливому стилі —
Спілкуються вчені Антон та Антія…
Хоч їх роз’єднали парсекові милі,
Та з’єднує їх пізнаванності діло,
Яке допоможе цей простір здолати
І навіть відчути на відстані тіло, —
І в цім допоможуть наук постулати,
Бо зовнішня пам’ять від них вимагає
Системи технічної в дисках магнітних,
Яка щоб втручалася в роздум негайно, —
Собою доповнивши мозку чарунки
Людини. І щоб це було непомітно,
Що в ній інформації шлях пролягає, —
І креслить в уяві буття візерунки,
З’єднавшись із біосистемою в парі
Крізь кремнію модуль на трасі зеніту,
Який із родини магнічених чарів,
Що з’єднує мозок і зовнішню пам’ять
Й виводить зв’язок на найдальшу орбіту.
Який із ракетниці задуму палить, —
Й матерії вміє незнані творити,
Які транспортують і думку миттєво,
І всі почуття — щоб про них говорити
Водночас на різних планетах суттєво!
Що чути Антія на Зірці захоче, —
Те ж саме Антон на Землі розпізнає, —
Коли до комп’ютера вабляться очі,
Хай навіть про це ще нічого не знає.
А що відчуває Антія на дотик —
Те й він на собі в біострумі відчує.
І це відбуватися буде аж доти,
Аж доки потреба у цьому існує!
Їх мозок працює з комп’ютером в ритмі, —
З чутких біошлемів сприймає сигнали,
Які з біотоками завжди у римі
І модулем кремнію з мозком з’єднались.
Цей модуль сигнал дешифрує у шлемі, —
І шле інформацію в мозку чарунки,
Ідею шукаючи в кожній проблемі,
Де вченням вібруються розуму струни,
Антія й Антон підбирають акорди,
Щоб кремнію роль, як по нотах, зіграти,
І, в справах творіння енергії, гордо
Із швидкістю думки весь Всесвіт пізнати!
II
Сенсація з кремнієм вийшла спонтанно,
І в просторі слава знаходить Антона —
Звернулась до нього із Зірки Антія
І мовила чемно про кремній в спокусі:
— Ти в кремнії визнав важливість протона…
В студентські часи — це велика подія,
Бо мрійне пізнання прозріти примусив!
… З’явилась Вона на екрані кмітлива,
Пісочного кольору звабливі губи,
А кремній-коса заблудилася в персах….
Була кремніянка-Антія вродлива,
Янтарились німбом привітливі зуби,
Та очі промінились, начебто перли!
Від усмішки ніби глянсуються щоки.
На мові івриту таємність відкрила:
— В нас кремнію дух, на його ми основі,
Іонами в тілі снують біотоки,
А в душах у нас — гравітації крила…
До тебе тяжію і в ділі і в слові.
Дійшов і ти висновку, визнавши кремній
Живим елементом живої природи, —
Матерію транспортну в ньому відкривши…
Провів за комп’ютером ночі буремні,
Знайти щоб, де мешкає в світі твій родич, —
Звичайно, доводилось падати й крижем…
Ми предки є ваші із острова Пасхи,
Антія — мене на Землі так назвали,
Це значить — була я володарем ласки.
Старезні діди космогонію знали
Й лишили для вас в силуетах загадку,
Яка, з літака як дивитись, — помітна:
Це павич, павук, дикобраз та незмінно
Стоять і фігури Аку — вам на згадку,
Про те, що від кого пішли ми — еліта,
Що є в нас душа і вразлива, й нетлінна.
Обличчя веселе, піщано-рум’яне…
Тоді нам і сили Земля додавала,
Її щоб покинули ми — кремніяни.
І я гравітації пута порвала,
Бо вже наближалась планета Нібіру,
З якої на Землю посходили внуки,
Щоб жити в коханні і слухати ліру!
Щоб після потопу їм знов повернутись…
Які є ознаки у цих силуетах,
Прикмети які в них, що спільність єднають?!
Ти визначив їх наукові секрети,
За що я, Антоне, тебе і кохаю!
Себе я давно вже, як біосистему,
З’єднала з технічною через байтмодуль.
Хотіла в твій мозок вмістити антену,
Щоб в просторі міг відчувати свободу,
Але ти тоді ще не визрів як вчений,
Щоб в космос послати свого позивного…
До цього вели в підсвідомості гени, —
Ти власний комп’ютер лиш ставив на “ ноги ”,
Вивчав манускрипти, залишені нами,
Біоніку вчив, кібернетиці схожу.
Ти мав, заклопотаний долею, намір,
І знав, що комп’ютер тобі допоможе,
І нам спілкування дістанеться вічне,
Щоб поруч з тобою себе відчувати,
І йти до мети крізь пізнання магічне,
Й за це в нагороду лиш істину мати!
III
Ще в школі Антон знав технічні системи,
Бо так полюбляв кібернетики справу,
На дослідних стендах біоніку мучив,
Що й знать не хотілося іншої теми…
В природі сприймав лиш вечірню заграву,
Як сонце сідало на кряжеві кручі,
Бо мріялось взнати, що спільного мають
Істот силуети, крім кремнію: в пір’ї
Павлина, в ногах павука, в павутинні,
В голках дикобраза, що в темряві сяють
Від блиску, неначе маленькі сузір’я?
Є спільний ще рух — це гідравліки плинність:
У павича в пір’ї, в ногах павукових,
В голках дикобраза. Ці спільні прикмети
Несуть інформації хист науковий.
Й напише Антон наукові сонети
Про співіснування двох різних матерій:
Живої — що в біологічній системі,
І мертвої — теж, як єднання критерій,
В технічній системі. Павук — це той приклад,
Де спільна прикмета в загадці, мов темінь!
Коли попадеться комаха у сіті —
Для неї ця пастка звичайно є прикра,
Для нього — сигнал, мов з радара святиня,
Сприймається миттю, як благо на світі.
І очі, немов телекамери, жертву
У мозку його роздивляються чітко,
Щоб щойно отрутою вжалити жертву,
Щоб сплутати вмить павутиною чіпко…
Антон зрозумів, що на грані з’єднання
Двох різних матерій — і третя існує,
Яка переносить і думку, й пізнання —
Вона інформацію ретрансформує
З одної до іншої якості хвилі.
Й людина сприймає переклад, як мову.
Це кремній аморфний — йому лиш по силі
Для мозку зв’язок цей позначити словом…
Так з модулів кремнію зміг вмонтувати
Антон електроди зв’язку в біошлеми,
Надінеш його — і контакт без проблеми
Завжди з гуманоїдом можна тримати.
Рясна інформація йде в біотоках
Крізь модуль аморфного кремнію в мозок,
Де справді з чужого сприймаються ока
Придумані Всесвітом метаморфози.
Побачивши щось чи сприйнявши на дотик,
На смак, чи на слух, — передасть гуманоїд
Антону, як є, на комп’ютер, по виду,
Де можеш почути земні анекдоти
Або скуштувати черешні земної —
Сприймається весь інтелект індивіду.
IV
Як сонце сідало на обрію плечі,
На Землю з Зорі транслювались події…
Сприяв вірогідності місячний вечір,
Народжений в метеоритнім падінні.
Антія зв’язком лиш підтвердила факти,
Що в метагалактиці, в сьомім октанті,
Складалися вірні гуманності акти —
Й планеті бажалося мирних світанків…
Вона не зійшла із орбіти примхливо,
Коли пролітала планета Нібіру,
Лише відбулись океанські припливи,
Потопи були і, здавалося, в міру.
— Антоне, — сказала по суті Антія, —
В інерції сил хаотичного руху
Вже вектори шляху Нібіру не вкажуть
На Землю, де спить катаклізмів стихія.
Твій марево-сон визначальний на руку, —
В майбутнім Земля не порушить пейзажу,
Бо наша планета до просторів інших
Сягає щомиті, відкинувши відстань…
В її траєкторії губиться ніша
Для інших планет, що подібні за змістом…
Яке там Дворіччя — місця анунаків,
Де нині Ірак від війни потерпає,
Земля анунаків, сьогодні ознаки
Майбутнього завтра ще зовсім не має…
Моїм кремніянам війна ця огидна,
Вина й анунаків, що вас клонували
До себе подібними, тобто — до Бога.
І згоди між вами тому і не видно!
Бо вас лиш, як роботів, ми шанували,
Хоч вкралась за ваше життя і тривога!
Надія на саморозвинення мозку
Розтанула, ніби та свічка із воску!
Людини убоге знання гальмувало
Ходу пізнавання розумного світу.
Бо штучне скорочення віку сприяло
Нікчемному рівню земної освіти.
Чекала я тисячі років, — свій вислів,
Антоне, знайшовся ти в просторі з часом!
Твій розум творця інтелекту вже виспів,
І світ пізнавати ми будемо разом!
На жаль, інформації в тебе замало,
Бо всі манускрипти про нас спопелились…
Буття анунаків поразки зазнало, —
З шумерами Землю вони залишили…
Колись так було, що планета Нібіру
Один раз в три тисячі з хвостиком років
Заходила в сонячну вашу систему,
Та більше не зайде — ми маємо віру!
Тоді ми знання набули вже глибокі.
І геть гравітації стерли проблему! —
Мені довелося ці пута долати…
Ми нову матерію транспортну мали
І нам від потопу прийшлося втікати!
Нібіру звернула на іншу орбіту…
Про це анунаки, без сумніву, знали.
Ми більше на Землю не зійдемо з неї
І будем гасати до скону по світу:
То я — в апогеї, то ти — в перигеї…
В річках: Євфрат або Тигр, так хотіла б
З тобою, Антоне, мерщій освятитись.
Відчути танок ледь вагомого тіла,
В обіймах води хвилювання омити,
Зірвати в долоні чаруючу квітку,
Яку посадила богиня Інанна.
І це ми з тобою все зробимо влітку…
Добраніч! Твоя кремніянка кохана!
V
Антон відчував дефіцит насолоди,
Яка дарувалась йому від Антії,
Бо ніч чорноточила, місяць заходив,
Сичали в душі невдоволення змії, –
Вони божеством проникали у неї.
І думка бентежила мозку чарунки,
Щоб швидше наблизилось літо вишневе
І в серці розтали зими візерунки!
І він задрімав у ранковім полоні,
Лиш мозок його працював підсвідомо…
І снилась Антія, немов на долоні,
В далекому космосі, — ніби як дома!
І наче мороз, як той вакуум, тягне
Із хати тепло, мов крізь вибиту шибку,
Бо так малювати сніжиночки прагне
Та місяця, мов гарбузову ту скибку,
Та зорі на небі, мов вишні,
Та шлях той молочний, як поле із гречки…
Здається Антону, — мороз, мов Всевишній,
Ллє молоко з-під корови у глечик
Й підносить Антії на березі річки,
Де літо, мов чайка, над водами в’ється
І степ з павутиння вивішує стрічки.
І все це Антону вві сні не здається, —
Бо він задрімав й біошлема не вимкнув,
Та ще й до обставин таких він не звикнув,
Щоб з ним гуманоїд зв’язок вів з планети,
Де бабине літо було у сезоні,
Де час павуків розставляє тенета…
Прокинувсь Антон і побачив спросоння:
Мороз вигаптовує сріблом на вікнах —
Бере у природи свою одержимість, —
Тому, де шукають, — проблема там вічна!